Глава 14 Голос Мандрівника

Подорож була довгою....

Вони стояли перед входом у печеру — Лія з ягничкою на руках, Марко, Софійка, Дан і багато людей позаду.  
Зоря висіла прямо над дахом, така велика й тиха, що здавалося, ніби небо опустилося на землю.

У печері було темно.  
Але не страшно.  
Темрява там була теплою, живою, наче дихала.

І тоді з тієї темряви вийшов Він.

Старий Мандрівник.  
Той самий, що з’являвся раніше, тільки тепер плащ його був білий, як перший сніг, а очі світилися м’яким світлом, якого діти ніколи не бачили.

Він зупинився за три кроки від них і всміхнувся — так, ніби знав їх усе життя.

«Ви добре йшли,» тихо сказав він.  
Голос його був старий, але сильний, як дзвін далекого дзвону.  
«Ви повернули справедливість.  
Зцілили серця.  
Врятували ягничку.  
І, найголовніше, дозволили світлу увійти у ваші власні серця.»

Софійка ступила крок уперед.  
«А тепер ми можемо додому?»

Старий подивився на неї довго й ласкаво.  
«Додому — так.  
Але спочатку ви мусите побачити.  
Не очима.  
Серцем.»

Він простягнув руку до печери.  
«Зовнішні вчинки — це лише половина шляху.  
Друга половина — дозволити Світлу побачити вас.  
Тоді ви зрозумієте, чому Зоря привела саме вас.»

Марко набрав повітря.  
«А якщо ми… не готові?»

Старий всміхнувся ще тепліше.  
«Ви вже готові.  
Той, хто падає в прірву, щоб врятувати ягничку,  
хто пробачає брата після трьох років ненависті,  
хто відкриває своє серце в темряві печери,  
той вже готовий.»

Він підійшов до Лії й поклав долоню на голову ягнички.  
Тварина заспокоїлася миттєво.

«Ця маленька стала знаком для всіх вас.  
Тепер вона піде з вами — туди, де має бути.»

Потім Старий подивився на дітей по черзі — довго, ніби зчитував усе, що вони пережили.  
І тихо сказав:

«Ідіть.  
Не бійтеся.  
Там немає нічого, крім Любові.»

Він відступив убік.  
І в ту ж мить промінь від Зорі став таким яскравим, що всі заплющили очі.

Коли відкрили — Старого вже не було.  
Була тільки печера.  
І тиша, така глибока й чиста, що в ній чути було биття власного серця.

Лія першою ступила вперед.  
Ягничка в її руках тихо забекала — радісно, наче впізнала місце.

Діти пішли за нею.  
Разом.  
Без страху.

Бо тепер вони знали:  
це не кінець подорожі.  
Це її серце.