Глава 12 Примирення пастухів

Ранок почався з тиші.  
Не порожньої — а такої, коли люди вже не бояться дивитися одне одному в очі.

Йоав і Еліав сиділи поруч біля вогнища — вперше за три роки.  
Йоав тримав у руках стару сопілку, яку колись вирізав їхній батько.  
Еліав лагодив розірваний ремінець на сандалії брата — той самий, що сам колись порвав у гніві.

Діти прокинулися від запаху свіжого хліба.  
Хтось із жінок спекли коржі на розпеченому камені.  
Лія роздавала їх по шматочку кожному, а ягничка бігала між ніг і радісно бекала.

Софійка підійшла до братів і тихо спитала:  
«Ви готові?»

Йоав підвівся першим.  
«Готові. Пора повертати те, що ми втратили.»

Вони пішли всі разом — два стада, дві родини, четверо дітей і ягничка попереду.  
Йшли до тієї самої землі між таборами, яку три роки ніхто не чіпав.  
Там, де колись стояла спільна хатина їхнього батька, тепер росли тільки терни й лежали кістки.

Йоав зупинився посередині й голосно сказав:  
«Ця земля — наша спільна.  
Я забираю свої слова про борг.  
Ти, Еліаве, нічого мені не винен.»

Еліав ступив крок уперед.  
«А я повертаю тобі честь, брате.  
Я був гордий і дурний.  
Нехай ця земля знову буде нашою — обом.»

Вони обійнялися посеред тернів.  
Жінки заплакали.  
Чоловіки опускали очі, щоб ніхто не бачив сліз.

А потім сталося диво — маленьке, але справжнє.

З-під землі, там, де колись було джерельце, раптом пробилося тоненьке струмочок.  
Він дзюрчав між камінням, наче сміявся.  
Три роки посухи — і ось вода.

Лія впала на коліна.  
«Це знак. Він почув.»

Марко стояв поруч і відчував, як у горлі стоїть ком.  
Він подумав про тата, про маму, про те, як важко сказати «пробач».  
І вперше за довгий час йому захотілося додому — не просто в свою кімнату, а до людей, яких він образив своєю холодністю.

Дан підійшов до струмка, набрав води в долоні й підніс до сонця.  
Вода блищала, як розплавлене скло.  
«Темна енергія — 95 % Всесвіту,» тихо сказав він. «Але 5 % — звичайна матерія. І з цих 5 % складається все, що ми любимо. Виявляється, цього достатньо.»

Софійка взяла ягничку на руки й підняла її високо, щоб усі бачили.  
«Ось вона — наша спільна радість.  
Тепер ніхто її не відбере.»

Йоав дістав сопілку й загравав.  
Спочатку тихо, невпевнено.  
Потім Еліав підхопив голосом — стару пастушу пісню, яку співали ще їхні діди.

І тоді сталося ще одне диво.

Зоря, що досі висіла над горизонтом, раптом спалахнула яскравіше й повільно рушила вперед — прямо до Вифлеєму.  
Небо стало світлішим, хоч сонце ще не сіло.  
Вітер приніс запах дощу — вперше за багато місяців.

Лія шепнула:  
«Тепер можна.»

Вони рушили за Зорею — далі у невідомість... 
Дорослі, діти, вівці, ягничка попереду.  
І кожен ніс у серці свій маленький вогник, який уже не гас.

Петля давно перестала скидувати їх назад.  
Тепер час ішов тільки вперед.  
І вперше діти відчули: вони вже майже вдома.  
Тільки ще одне серце мало відкритися.  
Найголовніше.