Глава 11 Ніч у печері

Вони йшли до світанку, а потім ще півдня.  
Зоря вже не рухалася по небу, вона зависла низько над горизонтом, ніби чекала, коли всі наздоженуть.

Коли сонце стало нестерпним, Йоав показав на велику печеру в схилі пагорба.  
«Тут колись ховалися наші діди від Ірода. Місця вистачить усім.»

Усередині було прохолодно й пахло землею й давнім димом.  
На стінах чорніли старі малюнки: олені, зірки, руки, підняті до неба.  
А посеред однієї стіни — величезна п’ятикутна зірка, намальована червоною вохрою.  
Точнісінько така, як у церкві вдома.

Софійка підійшла й доторкнулася до малюнка.  
Палець став червоним.  
«Їй тисячі років… І вона все ще світиться.»

Люди розклали маленькі вогнища, діставали останнє їжі.  
Діти втомлено посідали в кутку.  
Лія поклала ягничку собі на коліна й тихо співала їй колискову арамейською.

Дан довго мовчав, потім раптом сказав, ледь чутно:  
«Я боюся темряви.»  
Усі обернулися.  
Він дивився в підлогу.  
«З дитинства. Батько — фізик. Коли мені було шість, він пояснював, що у Всесвіті 95 % — темна матерія й темна енергія. Ми їх не бачимо, не розуміємо, але вони всюди. І я подумав… що темрява сильніша за нас. З того часу я сплю зі світлом. А тут… тут світла майже немає.»

Він затулив обличчя руками.

Марко сидів поруч і раптом теж заговорив — тихо, ніби сам до себе:  
«А в нас удома Різдво померло три роки тому.  
Тато пішов до іншої. Мама плакала на кухні, щоб ми не бачили.  
Я вирішив: якщо дива не буває, то й намагатися не треба.  
Тому я все висміював. Щоб не боліло.»

Софійка підповзла ближче й поклала голову йому на плече.  
Вперше за багато років він не відсмикнувся.

Лія слухала й тихо плакала.  
«А я… боюся, що брат мій, який пішов у легіон, ніколи не повернеться.  
Ягничка — це останнє, що він мені залишив.  
Тому я тримаюся за неї, ніби за нього.»

У печері стало так тихо, що чути було, як капає вода десь у глибині.

Софійка встала, підійшла до стіни з червоною зіркою й поклала долоню точно в її центр.  
«Знаєте що?  
Темрява велика.  
Але світло — сильніше.  
Тому що його не треба багато.  
Тільки одне серце, яке не боїться горіти.»

Вона повернулася до них, очі блищали.  
«Ми вже горимо.  
Тому ми й тут.»

Ягничка тихо забекала й поклала голову Дану на коліна.  
Той обережно погладив її — і вперше за всю подорож усміхнувся.

А на стіні червона зірка раптом ледь засвітилася — не від вогнища, а сама по собі, наче відчула їхні слова.

Зовні сонце сідало.  
А всередині печери вперше за довгий час стало по-справжньому світло.  
Не від лампадок.  
Від сердець.