Глава 10 Двоє братів і зникла довіра

Зоря вела їх уже третю ніч поспіль.  
Вони спали по черзі, по дві-три години, під якимись кущами чи в покинутій пастушій сторожці. Ягничка йшла поруч із Лією, наче маленький білий вогник.  

Цієї ночі вони натрапили на велике вогнище: два табори, розділені глибоким ярком.  
По один бік сиділи люди Йоава, старшого брата.  
По другий — люди Еліава, молодшого.  
Колись вони були одним стадом, однією родиною.  
Тепер між ними стояла тиша, гостріша за ножі.

Йоав, кремезний, з сивою бородою, різав ножем шматок сушеного м’яса й не підводив очей.  
Еліав, худий і нервовий, сидів навпроти й кидав у вогонь гілки так, що іскри летіли в небо.

Лія зупинилася між таборами й тихо сказала:  
«Через них уже три роки ніхто не святкує разом.  
Вовки це чують. І приходять.»

Софійка спитала:  
«Що сталося?»

Лія зітхнула.  
«Колись вони разом пасли отари батька.  
Еліав позичив у Йоава п’ятдесят овець, щоб одружитися.  
Обіцяв повернути з приплодом.  
Прийшла посуха. Еліав втратив майже все стадо.  
Йоав сказав: “Тоді віддай землю дідів”.  
Еліав відмовився.  
З того часу — вороги.  
А земля між ними стала нічиєю.  
І вовки там хазяйнують.»

Марко глянув униз, у яр.  
Там лежали кістки. Багато кісток.

Дан прошепотів:  
«Розділене стадо — легка здобич. Вони самі себе знищують.»

Тієї ж ночі вовки прийшли по-справжньому.  
Спочатку тихе виття вдалині.  
Потім — крики людей.  
і бекання переляканих овець.

Діти й Лія кинулися на звук.  
Вовків було п’ятеро — великі, голодні, очі горіли жовтим.  
Вони загнали частину отари Еліава на край урвища.

Марко схопив камінь, Дан — ціпок, Софійка й Лія закричали й замахали руками.

Вовки відступили, але не всі.  
Один кинувся просто на ягничку.  
Лія закрила її собою.  
Вовк клацнув зубами біля самого обличчя дівчинки.

І тоді сталося те, чого ніхто не чекав.

З протилежного боку яру пролунав гучний крик Йоава.  
Він біг із смолоскипом, а за ним — троє його людей.  
Вони відігнали вовка.

Еліав стояв на своєму боці й дивився.  
Секунду. Дві.  
Потім схопив свій смолоскип і теж кинувся вниз.

Вовків прогнали.  
Отара вціліла.  
Але брати зупинилися один навпроти одного на самому дні яру, між кістками й кров’ю.

Йоав першим опустив смолоскип.  
«Ти… прийшов на допомогу?»

Еліав теж опустив свій.  
«Ти теж.»

Тиша.

Софійка ступила вперед і тихо, але так, що почули всі, сказала:  
«Коли ви разом — вовки бояться.  
Коли ви окремо — вони святкують.»

Лія додала:  
«Зоря привела нас сюди не просто так.  
Вона зупиниться над печерою тільки тоді, коли всі будуть готові прийти до Неї.»

Йоав подивився на Еліава.  
Еліав — на Йоава.  
Старий біль стояв між ними, як стіна.

Марко набрав повні легені повітря й сказав те, що ніколи не казав удома:  
«Я знаю, що таке не пробачити.  
Мій тато пішов, коли мені було сім.  
Я звинувачував усіх — маму, сестру, світ.  
І Різдво стало для мене просто днем, коли всі удають, що щасливі.  
Але коли ти пробачаєш — ти не слабшаєш.  
Ти стаєш більшим, ніж твій біль.»

Вогнища потріскували.  
Вовки відійшли в темряву.

Еліав першим зробив крок.  
Він простягнув руку — порожню, без зброї.  
Йоав подивився на неї довго.  
Потім поклав свою долоню зверху.

Ніхто не кричав «ура».  
Просто двоє старих чоловіків обійнялися посеред кісток і заплакали, як діти.

А над ними Зоря спалахнула яскравіше — і вперше за всі ці ночі ледь-ледь посунулася вперед, ніби схвально кивнула.

Лія шепнула:  
«Ще один крок.»

І вони пішли далі — уже не четвірко, а великою валкою.  
Два стада стали одним.  
Ягничка бігла попереду, наче знала дорогу.

Світло сердець починало повертатися.  
Але найважливіше було ще попереду.