Глава 9 Спроба змінити майбутнє

Восьма петля стала першою, коли вони не чекали світанку, а почали діяти ще вночі.

Поки родина Лії спала, діти зібралися біля вогнища й шепотіли.

Марко розклав на землі план, намальований вуглиною на шматку шкіри:  
«Галліус прийде завтра вдосвіта. Ми знаємо маршрут, знаємо, де він зупиняється перерахувати гроші. Ось тут, біля старого фігового дерева, вузька стежка. Ми зробимо пастку.»

Дан додав:  
«Я взяв у батька Лії тонку мотузку й дві дерев’яні кілки. Зробимо “ніжку”, як у фільмах про партизанів. Його караван спіткнеться, скрині з грошима, якщо пощастить, розсипляться. Поки він збирає — ми встигнемо привести центуріона.»

Софійка підняла руку:  
«А я з Лією підемо до інших пастухів. Нехай усі прийдуть свідками. Чим більше людей — тим важче Галліусу вивернутися.»

Лія кивнула. Очі в неї горіли — вперше за всі петлі.

План спрацював краще, ніж вони сподівалися.

На світанку Галліус з караваном їхав знайомою стежкою, товстий і самовпевнений.  
Мотузка була натягнута на висоті щиколотки.  
Кінь зачепився, полетів уперед, скриня на возі впала— десятки срібних шекелів розсипалися по піску.

Поки він лаявся й повз на колінах, збираючи монети, з-за скелі вийшов Луцій із чотирма легіонерами.  
А за ними — дванадцятеро пастухів на чолі з Лією та Софійкою.

Галліус зблід.  
Цього разу доказів вистачило з лишком.

Луцій зв’язав збирача податків власним поясом і голосно оголосив:  
«За зловживання владою й крадіжку у підданих Риму — Галліус позбавляється посади. Усе награбоване повертається людям. Податок для пастухів цього району зменшується на третину до наступного перепису.»

Пастухи закричали від радості.  
Хтось підкинув у повітря шапку.  
Лія обійняла дітей так міцно, що в Марка тріснуло в спині.

Батько Лії впав на коліна й дякував Богу.  
Ягничку прикрасили вінком із сухих квітів.  
Увечері влаштували маленьке свято — найкраще, що могли: хліб, кисле молоко, фініки й пісні під сопілку.

Лія сиділа поруч із Софійкою й тихо сказала:  
«Ви повернули нам життя. Тепер ми не голодуватимемо взимку.»

Марко дивився на вогнище й чекав.  
Чекав тремтіння.  
Чекав, коли світ розчиниться й поверне їх на пісок під зірками.

Але цього разу сонце сідало повільно.  
Зоря над обрієм горіла яскраво, але не кликала.  
Повітря не тремтіло.

Дан прошепотів:  
«Ми… зробили це? Петля розірвалася?»

Софійка підняла очі до неба й тихо скрикнула:  
«Ні. Дивись…»

Зоря рухалася.  
Вона повільно спускалася нижче й нижче, ніби шукала місце, де зупинитися.

І тоді з-за пагорба пролунав голос — тихий, старий, знайомий:  
«Ви повернули справедливість. Це добре.  
Але світло сердець ще не всі знайшли.  
Шлях триває.»

Діти обернулися.  
На камені стояв Старий Мандрівник у сірому плащі.  
Той самий, якого вони ще не бачили, але вже знали.

Марко встав.  
«Тобто ми ще не вдома?»

Старий усміхнувся.  
«Ви ближче, ніж думаєте.  
Але ягничка — не єдина загублена душа тут.»

Він показав рукою на захід — туди, куди рухалася Зоря.  
І розчинився в повітрі, наче дим.

Лія дивилася йому услід.  
«Ви підете за Ним?»

Софійка кивнула.  
«Ми мусимо.»

Лія обійняла їх, поцілувала ягничку в лоб і віддала дітям маленький глиняний світильник — той самий, що горів у хатині.  
«Нехай світить вам у дорозі.»

Вони пішли вночі.  
Четверо: Марко, Софійка, Дан і Лія — бо вона не відпустила і не змогла залишити своїх нових друзів.  
Ягничка бігла поруч, наче знала дорогу.

І коли вони перейшли останній пагорб — небо над ними спалахнуло.  
Зоря зупинилася над далеким маленьким селищем.  
Над печерою.

Петля не розірвалася.  
Вона просто… стала ширшою.  
І вперше за вісім днів діти відчули: вони вже не в’язні.  
Вони — мандрівники.  
І попереду — найважливіше.