Глава 8 Римський збирач податків

Сьома петля почалася з крику не Лії, а її батька.  
Він стояв біля воріт і тримав у руках глиняну табличку з римською печаткою й виглядав так, ніби постарів на десять років за одну ніч.

Галліус приїхав удосвіта.  
Товстий, у дорогому червоному плащі, з двома озброєними помічниками.  
Він розмахував пергаментом і голосно вимагав «подвійний податок за два останні місяці», бо «перепис показав, що в цій родині на одну вівцю більше, ніж заявлено».

Насправді всі знали: ніякого перепису не було.  
Галліус просто збирав гроші з людей для себе.

Батько Лії благав відстрочки до весни.  
Галліус тільки сміявся й показував на єдину козу, що ще давала молоко.  
«Або плати, або забираю її. І ягничку твоєї доньки теж — на м’ясо легіону.»

Лія стояла біла, як сіль.  
Ягничка (знову жива й ціла після чергового перезапуску) тремтіла в неї за спиною.

Марко відчув, як у грудях закипає.  
Він вийшов уперед і голосно, чітко, українською (але всі зрозуміли) сказав:

«У вас немає права. Податок сплачено ще влітку. Я бачив квитанцію.»

Галліус здивовано підняв брову.  
«Хлопчисько з дивною мовою? Ану геть, поки ціпком не дістав!»

Дан уже стояв поруч із Марком, тримаючи свій саморобний блокнот.  
«У нас є докази. Ми записували кожну вашу транзакцію за останні сім… днів.»  
Він навмисне зробив паузу. «Ви брали вдвічі більше з п’яти родин. Ось імена, суми, дати.»

Галліус засміявся, але вже нервово.  
«Діти брешуть. Ходімо до центуріона — хай розбереться.»

І вони пішли.  
Вся четвірка — Марко, Дан, Софійка й Лія — разом із батьком попрямували до римського табору на пагорбі.  
Лія тримала ягничку на руках, наче щит.

Центуріон Луцій був високий, з шрамом через брову й холодними сірими очима.  
Він вислухав Галліуса, потім — дітей.  
Дан поклав перед ним блокнот: акуратні стовпчики цифр, імена, навіть маленькі схеми, де й коли Галліус брав зайве.

Луцій провів пальцем по рядках.

«Цікаво. Ти, хлопче, вмієш писати по-римськи й рахувати краще за моїх писарів.»  
Він подивився на Галліуса. «А ти кажеш — брешуть?»

Галліус почав потіти.  
«Це підробка! Діти не могли…»

Луцій підняв руку — тиша.  
Потім повернувся до Марка:  
«У тебе є свідки?»

Марко кивнув на Лію й ще трьох пастухів-пастухів, що прийшли слідом.  
Всі підтвердили: так, брали вдвічі, так, погрожували.

Луцій довго мовчав.  
Потім сказав:  
«Доказів майже достатньо. Але майже — це не зовсім. Повертайтеся завтра. Я проведу перевірку.»

Галліус вийшов із намету червоний, як його плащ.  
На порозі кинув дітям:  
«Ще пошкодуєте.»

Вони поверталися додому мовчки.  
Сонце вже хилилося до заходу.  
Лія тихо сказала:  
«Якщо завтра він переможе — ми втратимо все.»

Софійка стиснула її руку.  
«Не втратимо. Ми щось придумаємо.»

Марко дивився на ягничку й думав про те, як швидко тут може зникнути останнє світло в очах людини.

Коли сонце торкнулося обрію — світ затремтів.  
Восьма петля.

Але цього разу в кишені Дана лежав маленький шматочок воскової таблички, яку він непомітно відламав від столу центуріона — з печаткою легіону.  
А в серці Марка — злість, що вже перетворювалася на щось тверде й гостре, як римський меч.

Вони зрозуміли:  
щоб розірвати петлю, недостатньо врятувати ягничку.  
Треба врятувати справедливість.  
А це виявилося набагато небезпечніше.