Глава 7 Піщана буря і караван

П’ята петля почалася з вітру.  
Він задув ще до світанку, гарячий і сухий, ніби хтось відчинив піч.  
Лія вийшла надвір і одразу закричала: мотузка знову розірвана, ягничка знову зникла.  
Але цього разу діти були готові.

Марко вже тримав у кишені той самий клаптик шерсті — свій доказ, що вони рухаються вперед.  
Дан ніс новенький мотузяний компас і маленький мішечок із сіллю — «для експерименту».  
Софійка взяла в Лії тонку хустку й зав’язала собі на голову, як у місцевих дівчат.

Вони вийшли раніше, ніж зазвичай.  
Сонце тільки-но піднялося, коли вони вже були біля ущелини.  
Слідів не було — вітер заметав усе за хвилини.

І тоді небо потемніло.

Не хмари.  
Пісок.  
Величезна стіна жовтого піску рухалася з боку Мертвого моря, наче жива істота.  
Вітер завив так, що заклало вуха.

Лія схопила дітей за руки.  
«Буря! Треба ховатися!»

Вони побігли до великої скелі, яку вже знали з попередніх петель.  
Там був природний навіс — не печера, але достатньо, щоб сховатися.

Та коли добігли — під скелею вже хтось був.  
Караван.  
Дванадцять верблюдів, навантажених мішками, п’ятеро чоловіків у довгих плащах і троє озброєних охоронців.  
Один із купців, старий із срібною бородою, підвівся й жестом запросив сховатися разом.

Буря накрила їх за хвилину.  
Світ зник.  
Залишився тільки рев вітру, пісок, що ліз у вуха, ніс, рот, і тепло людських тіл, притиснутих одне до одного.

Коли буря вщухла — минуло, мабуть, дві години — сонце знову світило, ніби нічого й не було.  
Тільки пісок лежав новим шаром, і слідів ягнички не лишилося жодного.

Старий купець дав дітям напитися з бурдюка й простягнув по фініку кожному.  
Потім подивився на Лію й запитав щось своєю мовою.  
Лія відповіла, показала на порожній загін жестом.  
Купець кивнув і повернувся до одного зі своїх супутників — молодого чоловіка з чорною бородою.

Той вийшов уперед і заговорив арамейською, але діти знову зрозуміли кожне слово.

«Я бачив її. Малу білу ягничку без плям. Вчора ввечері, коли ми проходили повз джерело Ейн-Геді. Вона бігла сама, дуже перелякана. Наче щось гнало.»

Лія затисла рот рукою.  
Джерело Ейн-Геді — це два дні шляху.  
Неможливо.

Але Марко вже зрозумів.  
«Тобто кожного разу вона втікає далі й далі?»

Молодий купець кивнув.  
«Щось женеться за нею. Або кличе.»

Він поклав руку Лії на плече.  
«Не сумуй, дівчинко. Якщо вона жива — значить, має бути знайдена.»

Караван зібрався йти далі.  
Старий купець на прощання дав Софійці маленький глиняний глечик із запечатаним горлом.  
«Там миро з найкращих квітів. Коли знайдеш свою ягничку — помасти їй чоло. Тоді вона більше не тікатиме.»

Вони пішли.  
Дзвіночки верблюдів стихли вдалині.

Лія стояла й дивилася їм услід.  
Потім повернулася до дітей.  
«Ейн-Геді… Це далеко. Ми не встигнемо до ночі.»

Дан підняв очі на небо.  
«До ночі ми все одно не встигнемо. Бо ночі не буде. Буде новий ранок. І новий початок.»

Софійка стиснула глечик у руках.  
«Тоді ми підемо завтра. І післязавтра. Скільки треба.»

Марко подивився на горизонт — там, де щойно пройшла буря, повітря ще тремтіло.  
І вперше за всі петлі він відчув не роздратування, а щось інше.  
Рішучість.

Вони повернулися до хатини порожніми руками.  
Сонце сідало.  
Лія обійняла ягниччину мотузку й тихо плакала.  
Софійка сиділа поруч і тримала глечик із миром.

І коли сонце торкнулося землі — світ знову затремтів.

Шоста петля.

Але тепер у них було троє речей, які не зникали:  
клаптик шерсті,  
компас Дана,  
і маленький глиняний глечик, що пахнув далекими квітами й надією.

Петля тримала їх міцно.  
Але вже починала тріщати.