Глава 6 Загублена ягничка

Третя петля почалася так само, як і дві попередні: крик Лії, розірвана мотузка, порожній загін.  
Але цього разу діти вже не розгублювалися.  
Вони знали кожен камінь на цій стежці, кожну тріщину в скелі, кожен кущ, за яким можна сховатися від римського патруля.

Софійка вийшла першою.  
«Сьогодні ми шукаємо не тільки ягничку. Ми шукаємо, чому вона тікає.»

Лія здивовано підняла брови, але кивнула.

Вони пішли слідами.  
Спочатку чіткі маленькі копитця на м’якому піску, потім — хаотичні, ніби ягничка перелякано бігала колами.  
Сліди вели до великої ущелини, яку вони вже два рази обходили — бо там було небезпечно.

Марко зупинився на краю.  
Глибина — метрів двадцять. Внизу — гостре каміння й сухі кущі.  
«Якщо вона впала — все. Кінець.»

Дан присів, розглядаючи край.  
«Ось, бачите? Шерсть. І сліди не обриваються — вони повертають праворуч, по вузькому карнизу.»

Лія затулила рот рукою.  
«Там ніхто не ходить… Там небезпечно.»

Але Софійка вже йшла карнизом, притиснувшись спиною до скелі.  
«Я легка. Я пройду.»

Марко хотів крикнути «Стій!», але побачив очі сестри — впевнені, світлі — і промовчав.  
Він тільки простягнув руку Дану:  
«Тримайся за мене. І ти, Лія, теж.»

Вони пішли ланцюжком.  
Камінь сипався під ногами. Один раз Марко мало не зірвався — Дан встиг схопити його за комір.  
Лія йшла останньою й тихо молилася своєю мовою.

Карниз вивів їх до маленької печери, захованої в скелі.  
Звідти долинало тихе бекання.

Ягничка була там.  
Вона застрягла між двома великими каменями — передні ноги на одному боці, задні — на іншому.  
Тремтіла, очі повні жаху.

Софійка підповзла першою.  
«Тихо, маленька… Ми тут…»

Але щойно вона торкнулася вовни — камінь під ягничкою хруснув.  
Весь виступ, на якому вона стояла, почав відламуватися.

Марко не думав.  
Він кинувся вперед, схопив ягничку за шию й потягнув на себе всім тілом.  
Камінь обвалився.  
Він встиг відштовхнути тварину до Дана — і сам полетів униз.

Час сповільнився.

Він бачив: обличчя Софійки, розкритий рот Лії, руку Дана, що тягнеться до нього.  
Бачив, як ягничка впала на безпечний майданчик.  
І відчув — падіння.

Але падіння не сталося.

Щось зупинило його за півметра від гострого каміння.  
Невидима сила — тепла, м’яка, як обійми.  
Він повис у повітрі, а потім повільно піднявся назад — наче хтось невидимий підхопив його за комір.

Дан і Лія витягнули його на тверде.  
Він дихав, як після бігу.  
На колінах — кров із подряпин.  
Але живий.

Ягничка вже терлася об ноги Лії й тихо бекала.

Софійка дивилася на брата очима, повними сліз.  
«Ти… ти мало не…»

Марко встав, витер кров із долоні об штани.  
«Я в порядку.»  
І вперше за багато років усміхнувся — щиро, по-справжньому.

Вони поверталися сонцем, що вже хилилося до заходу.  
Лія несла ягничку на руках, наче дитину.  
Софійка йшла поруч і тримала Марка за руку.  
Дан ішов позаду й тихо бурмотів: «Це порушує всі закони гравітації…»

Коли вони підійшли до хатини — сонце саме торкнулося обрію.

Лія поставила ягничку в загін, прив’язала міцнішою мотузкою, обійняла дітей по черзі.  
«Ви врятували нас. Завтра ми відсвяткуємо…»

Але Марко вже знав, що буде далі.  
Він подивився на небо — Зоря горіла так само яскраво.  
І відчув, як світ навколо тремтить, наче скло.

Софійка затулила рот рукою.  
Дан схопився за голову.

Світанок.  
Пісок.  
Знову кущі.  
Знову Лія вибігає назустріч:  
«Хто ви? Звідки взялися?»

Четверта петля.

Але цього разу в кишені Марка лежав маленький клаптик білої шерсті — той самий, що він витягнув із тернів.  
Він не зник.  
Вперше щось залишилося після перезапуску.

І Марко зрозумів: вони наближаються.  
Петля тримається, але вже тріщить.  
Тільки цього разу вони знали: ягничка — це лише початок.