Глава 5 Послання зірки

Ніч була глибока й тиха, як ніколи раніше.  
Лія спала біля вогнища, притулившись до маленької сестри.  
Марко лежав із відкритими очима й рахував тріскіт дров.  
Дан шепотів собі під ніс формули, ніби це могло повернути контроль.  
А Софійка спала найміцніше — і бачила сон.

Вона стояла посеред пустелі, боса, в тонкій сорочці.  
Навколо — ні душі.  
Тільки пісок і небо, таке велике, що боліли очі.

І тоді з’явилася Зоря.

Вона спустилася низько-низько, майже до землі, і стала розміром із велике сонце.  
Світло було золоте, тепле, живе — воно не сліпило, а обіймало.  
У центрі Зорі було щось схоже на серце, що билося.

Голос пролунав не згори й не збоку — він пролунав у грудях Софійки, наче її власна думка, тільки сильніша й добріша.

«Допоможіть тим, хто загубив своє світло.  
Тоді й ви знайдете шлях додому.»

Софійка хотіла спитати: «А як?», але не встигла.  
Зоря розширилася, обняла її всю — і вона прокинулася.

В хатині було темно, тільки вугілля тліло.  
Софійка сіла, серце калатало.  
Вона подивилася на Лію, на Марка, на Дана — і зрозуміла: це не просто сон.

Ранок прийшов швидко.  
Знову крик: ягничка зникла.  
Знову розірвана мотузка.  
Знову Лія стояла, бліда, з очима повними сліз.

Але цього разу Софійка не дала нікому розпастися.  
Вона підбігла до Лії, взяла її за обидві руки й сказала твердо:

«Ми знайдемо її. Я знаю. Мені Зоря сказала.»

Лія здивовано подивилася на неї.  
«Тобі… сказала?»

«Так. Уві сні. Вона сказала: допоможіть тим, хто загубив світло — і ми повернемося додому.»

Марко фиркнув.  
«Це просто сон. Підсвідомість обробляє стрес.»

Дан підвів очі від свого нового компаса (він уже встиг зробити другий).  
«Або це квантове заплутування інформації. Або… щось, чого ми ще не розуміємо.»

Лія дивилася на Софійку довго.  
Потім кивнула.  
«Коли Зоря говорить — слухають. Ходімо.»

Цього разу вони шукали не хаотично.  
Софійка йшла попереду, наче знала дорогу.  
Вона зупинялася, прислухалася до вітру, дивилася на небо.  
Іноді брала Лію за руку — і та кивала: так, сюди.

Марко бурчав, але йшов.  
Дан записував усе в блокнот, який знайшов у кишені куртки (він уже вдруге з’являвся після петлі).

Обшукали три печери — порожньо.  
Зайшли в ущелину — тільки ящірки.  
Сонце піднялося високо, спека стала нестерпною.

І раптом Софійка зупинилася.  
Вона подивилася на захід — туди, де вдень Зорю не видно, але вона знала, що та там.  
І тихо сказала:

«Це не тільки про ягничку.  
Це про всіх нас.»

Лія подивилася на неї, і в очах її вперше за дві петлі з’явилася надія.

Марко хотів щось сказати, але не знайшов слів.  
Він просто взяв сестру за руку — вперше за багато років.

І вони пішли далі.  
Разом.  
Бо тепер знали: Зоря не просто привела їх сюди.  
Вона чекала, що вони принесуть світло туди, де його давно не було.  
І тільки тоді відпустить додому.