Глава 4 Перша ніч і перша петля

 Лія вела їх стежкою, що звивалася між камінням і колючим чагарником. Ноги швидко звикли до піску й дрібних камінців. Зірки світили так яскраво, що не треба було ліхтариків. Десь далеко вили шакали, але Лія йшла спокійно — тільки ціпок тримала напоготові.

Хатина виявилася зовсім маленькою: глиняні стіни, плоский дах, обкладений камінням, низенькі двері. Всередині пахло димом, молоком і теплою вовною. На долівці спали двоє маленьких козенят і кілька овець. У кутку, на купі соломи, дрімала мати Лії — худа жінка з виснаженим обличчям. Батько сидів біля вогнища й лагодив сандалію.

Лія тихо пояснила щось рідною мовою. Батько підвівся, подивився на дітей довгим поглядом і кивнув — мовляв, хай залишаються до ранку.

Їм дали по шматку прісного хліба й кисляку в глиняній мисці. Софійка їла й не могла відірвати очей від вогню — такого справжнього, живого.

Марко сів у кутку й одразу дістав телефон.  
«Є хоч якийсь Wi-Fi?» — прошепотів він, хоч розумів, що питає дурне. Екран блимав «Немає мережі». Батарейка — 87 %.  
«Дан, ти щось розумієш?»

Дан уже відривав шматок дроту від старої лампи й гнув голку.  
«Магнітне поле тут сильніше, ніж у нас. Якщо я зроблю компас…»  
Він працював швидко, мовчки. За п’ять хвилин у нього була саморобна стрілка на шматочку кори, що плавала в мисці з водою. Стрілка вперто показувала один бік.

«Північ там само, як і в нас. Значить, планета та сама. Але…» — він підняв очі на Лію, — «час…»

Лія не зрозуміла слів, але зрозуміла погляд.  
Вона сіла навпроти Софійки й тихо сказала:  
«Ви спатимете тут. Ранком подивимося, куди вас Зоря покличе далі.»

Софійка притулилася до сестри Лії — маленької дівчинки років шести — і майже одразу заснула.  
Дан ще довго сидів біля вогню й дивився в полум’я.  
Марко лежав із відкритими очима й слухав, як дихають вівці.

Перед світанком його розбудив крик.

Лія вибігла надвір, боса, з перекошенним обличчям.  
Батько й мати вже стояли біля загону.  
Маленька біла ягничка — та сама, що вчора ввечері терлася об ноги Лії — зникла. Тільки розірвана мотузка висіла на кілку.

«Це все для нас!» — Лія мало не плакала. «Вона була остання чисто біла… На Різд… на свято мали принести в жертву… Якщо не знайдемо — батько муситиме продати козу на податок…»

Софійка схопила Лію за руку.  
«Ми знайдемо! Правда ж, Марку?»

Марко хотів сказати, що це не їхня справа, але побачив очі Лії — і кивнув.  
Дан уже натягував саморобні сандалі з шматків шкіри.

Вони вийшли всі разом — Лія, троє дітей і ще двоє пастухів-сусідів.  
Сонце тільки-но піднялося, повітря було прохолодне й чисте.  
Сліди ягнички вели до ущелини, потім розсипалися в різні боки.

Пошуки тривали весь день.  
Обшукали кожну щілину, кожну печеру.  
Знайшли тільки клаптик білої шерсті на терні.

Сонце сідало.  
Лія сиділа на камені й тихо плакала.  
Софійка обіймала її, сама ледь стрималася.

Марко дивився на захід, де Зоря вже знову яскраво горіла над обрієм.  
«Нічого. Завтра продовжимо.»

Вони повернулися до хатини.  
Лія дала їм напитися, поклала спати на солому.  
Марко заснув останнім.

І прокинувся від тепла сонця на обличчі.  
Він лежав на піску.  
Там само, де вони впали вчора ввечері.  
Поруч Софійка й Дан — ще сплять.  
З кущів вибігала Лія — точнісінько так само, як учора.  
«Хто ви? Звідки взялися? Вас привела зоря, правда?»

Марко сів.  
Серце гупнуло так, що заболіло.  
Він подивився на телефон — 87 %.  
Те саме, що вчора.  
Дан розплющив очі й побачив свій саморобний компас — той самий шматочок кори лежав у кишені, але голка зникла.

Софійка підвелася останньою й прошепотіла:  
«Ми… знову на початку?»

Лія дивилася на них, нічого не розуміючи.  
А над ними Зоря горіла так само яскраво, як і вчора.

І Марко зрозумів:  
день закінчився — і світ натиснув «повтор».  
Вони в пастці.  
І єдина дорога додому — знайти те, що тут загубилося.  
Не тільки ягничку.  
Щось набагато важливіше.