Глава 3 Пустеля та пастухи

Спочатку було тепло.  
Нестерпно тепло, ніби хтось викинув їх із морозного грудня просто в липневу спеку.  
Потім запах: суха земля, якась гостра трава, дим від далекого вогнища і ще щось різке, овече.

Марко розплющив очі першим.  
Над ним було небо. Але не те, що він знав.  
Це небо було глибше, чорніше, і зірки в ньому були величезні, наче хтось розсипав діаманти по оксамиту. Ніяких ліхтарів, ніяких літаків, ніякого світлового смогу міста. Тільки зорі й тоненький серп місяця.

Він лежав на піску. Гарячому, хоч і ніч.  
Поруч застогнала Софійка.  
Дан сидів, обхопивши коліна, і швидко-швидко дихав.

«Я… я вмерла?» тихо спитала Софійка.

«Ні,» хрипко відповів Марко й сів. «Але це точно не церква.»

Вони озирнулися.  
Кругом пустеля. Низькі кущі, кам’янисті пагорби, далечінь мерехтіла вогниками — то там, то тут горіли дрібні пастуші вогні.  
Звідкись долинав дзвінкий бренькіт дзвіночків на шиях овець і тихі чоловічі голоси чужою мовою.

«Це VR,» сказав Марко, але голос його вже не був таким впевненим. «Дуже дорогий VR. Хтось підключив нас до шолома, коли ми…»

Дан поторкав пісок, потім підніс руку до обличчя й розтер зерна між пальцями.  
«Температура ґрунту… щонайменше плюс двадцять п’ять. Вологість повітря — відсотків десять. Це не може бути симуляція. Принаймні не наша техніка.»

Софійка підвелася на коліна й раптом скрикнула — тихо, але пронизливо.  
З кущів, метрів за двадцять, вибігла дівчинка.  
Боса, у довгій грубій сорочці до п’ят, з темним волоссям, заплетеним у дві коси. В руках тримала довгий ціпок.  
Вона зупинилася, побачила їх і завмерла.

Мить тиші.

Потім дівчинка крикнула щось коротке й різке чужою мовою — і кинулася до них.

Марко інстинктивно закрив Софійку собою.  
Але дівчинка не била. Вона схопила їх за руки й потягнула за великий камінь.

«Швидко! Лягайте! Римляни!»

І тільки тоді вони почули.  
Важкий тупіт сандалій по каменю.  
Шелест шкіряних обладунків.  
Грубий сміх і латина — справжня, жива, не з підручника.

З-за пагорба вийшов загін: шість солдатів зі смолоскипами, щитами й короткими мечами. Їхні шоломи блищали в світлі вогнів, на щитах — орел.

Дівчинка-пастушка притисла дітей до землі й накрила їх своїм грубим плащем, що пахнув овечою шерстю й димом.  
Серце Марка гупало так, що здавалося — римляни почують.

Солдати пройшли повз.  
Один зупинився, посвітив смолоскипом у їхній бік, але побачив тільки порожній кущ.  
Плюнув, щось буркнув і пішов далі.

Коли тупіт затих, дівчинка видихнула й відпустила їх.

Вона дивилася на них широко розплющеними темними очима.  
Потім тихо, ніби боялася, що стіни почують, заговорила — не українською, але діти зрозуміли кожне слово, наче хтось переклав прямо в голові.

«Хто ви? Звідки взялися? Вас привела зоря, правда?»

Софійка кивнула, не відводячи очей.  
Дан прошепотів: «Гіпотеза про переклад… відпадає. Це неможливо.»

Марко нарешті зміг вичавити:  
«Де ми?»

Дівчинка підвелася, витерла піт з чола й показала рукою на небо.  
Там, над самим обрієм, горіла одна зірка — величезна, яскрава, з легким хвостом, якого вони ніколи раніше не бачили.

«Юдея. Біля Вифлеєму. А це — Зоря.»  
Вона зробила паузу й додала вже зовсім тихо:  
«Та, що веде до Нього.»

Потім простягнула руку.  
«Я — Лія. Ходімо. Тут небезпечно. І холодно стане скоро.»

Марко озирнувся ще раз — на пісок, на зірки, на далекі вогники.  
В кишені телефон був мертвий.  
Ніякого сигналу.  
Ніякого «додому».

І він зрозумів: це не гра.  
Це початок чогось невідомого.