Глава 2 Коли світло розриває тишу

Церква зустріла їх холодом і запахом старого воску, ладану й хвої. Двері зачинилися з важким скрипом, відрізавши гамір ярмарку, наче ножем.

Усередині було майже порожньо. Тільки бабуся в хустці ставила свічку за здоров’я й тихо молилася біля ікони Богородиці. Під склепінням гуділи старі лампадки, їхнє світло тремтіло на позолоті ікон.

Софійка одразу побігла вперед, до лівого приділу, де стояв великий дерев’яний вертеп, майже до стелі.  
Марко з Даном повільно йшли слідом.

«Ось воно,» прошепотіла Софійка, ніби боялася розбудити когось. «Дивись, який гарний…»

Вертеп був старий, ще радянських часів, але доглянутий. Фіґурки вирізані вручну, пофарбовані олійними фарбами, що місцями потріскалися. В яслах лежала порцелянова дитина, загорнута в справжню пелюшку. Над усім висіла та сама дерев’яна зірка з отвором посередині. Сьогодні в ній горіла маленька свічка, і світло з отвору падало прямо на ясла, ніби справді вказувало шлях.

Дан нахилився ближче.  
«Крута конструкція. Свічка в зірці створює ефект променя. І ще дзеркальце всередині, бачите? Ось чому так яскраво.»

Марко дістав телефон і клацнув кілька фото зі спалахом.  
«Для інсти. Підпишу: “коли твоя сестра тягне тебе в музей нафталіном”.»

Софійка навіть не обернулася. Вона стояла на колінах перед вертепом і дивилася на зірку так, ніби чекала, що та зараз заговорить.  
«Ти не відчуваєш?» тихо спитала вона. «Тут… тихо по-іншому. Як у казці, коли всі заснули, а ти один прокинувся.»

Марко хотів відповісти щось уїдливе, але слова застрягли.  
Бо справді було тихо. Надто тихо.  
Навіть кроки бабусі, що вийшла, вже не чути.  
Лампадки раптом перестали гудіти.  
Повітря стало важким, наче перед грозою влітку.

І тоді сталося.

Свічка в зірці раптом спалахнула яскравіше.  
Не поступово, а різко, наче хтось підкрутив полум’я до максимуму.  
Світло стало золотим, живим, не від воску.

Лампадки затріскотіли, наче скло.  
Одна, друга, третя — погасли.

Марко інстинктивно схопив Софійку за руку.  
Дан відступив на крок.

Зірка над вертепом почала… обертатися.  
Повільно спочатку, потім швидше.  
Не сама фігурка — світло всередині неї закрутилося спіраллю, наче вир.

«Це що, спецефекти?» прошепотів Марко, але голос його тремтів.

Софійка не відповідала. Вона дивилася в самий центр зірки, і очі її були величезні.

Повітря загуділо.  
Не звук, а вібрація, що пройшла крізь ребра, крізь зуби, крізь серце.

Підлога під ногами здригнулася.  
Раз. Другий.

Марко спробував відтягнути сестру назад, але ноги не слухалися, наче їх примагнітило.

Зірка розкрутилася так швидко, що стала суцільним колом світла.  
І з нього вирвався промінь — прямий, сліпучий, теплий.

Він наче покрив дітей своїм світлом.

Світ перевернувся.

Софійка скрикнула.  
Марко відчув, як його підіймає вгору й тягне вперед — не руками, а всім тілом.  
Дан встиг тільки вигукнути: «Тримайтеся!»

І тоді все зникло: церква, лампадки, запах ладану.

Залишилося тільки світло.  
І відчуття падіння — довгого, безкінечного, але не страшного.

Ніби хтось обійняв і поніс крізь час.