Глава 1 Ярмарок, мороз і суперечки

Мороз був такий, що дихання виривалося хмарами й одразу примерзало до шарфів. На головній площі містечка палали сотні лампочок, пахло смаженими каштанами, медом і хвоєю, а з гучномовців лунав «Щедрик» у виконанні якогось дитячого хору, і все це разом нагадувало величезну коробку з-під подарунків, яку хтось дуже старанно прикрасив.

Марко йшов попередужче, засунувши руки в кишені куртки й намагаючись виглядати так, ніби йому тут нудно до чортиків.  
Софійка тягнула його за рукав і стрибала на місці, щоб не замерзнути.  
Дан ішов позаду, фотографуючи кожну гірлянду й бурмочучи щось про світлодіоди й споживання енергії.

«Дивись, дивись!» Софійка притислася носом до вітрини. Усередині, на оксамитовій подушечці, сидів маленький керамічний ангел з крильцями, посипаними блискітками. «Він справжній! У нього очі світяться!»

Марко скривився.  
«Та це просто світлодіод на батарейці. Двадцять гривень собівартості, продають за триста. Класичний різдвяний розвод.»

Софійка повернулася до нього всім тілом, ніби хотіла вдарити.  
«Ти завжди все псуєш! Це ж Різдво!»

«Різдво — це коли люди заробляють на твоїй наївності. Ось і все Різдво.»

Дан підійшов ближче, тримаючи в руках паперовий стаканчик із гарячим шоколадом.  
«Насправді, якщо чесно, світлодіод там не звичайний. Там люмінофор із рідкісноземельними елементами. Світить довго, навіть коли батарейка сідає. Досить круто для сувеніру.»

Марко закотив очі.  
«Ти теж будеш мені зараз розказувати про магію різдвяних лампочок?»

«Ні, просто про фізику.»

Софійка фиркнула й побігла до наступного прилавка. Там продавали дерев’яні ялинкові прикраси, вирізані вручну. Вона взяла в руки маленьку зірочку, точнісінько таку, як на верхівці головної ялинки.

«Ось ця справжня. Її робив дідусь, він сам сказав.»

Продавець,  дядько у вишиванці й з червоним носом, усміхнувся.  
«Правда, доню. Сам вирізав. З липи. Щоб легка була й не билася.»

Марко глянув на цінник і тихо присвиснув.  
«Сто п’ятдесят гривень за шматок дерева. Серйозно?»

«За душу вкладену,» лагідно відповів дідусь.

Марко хотів щось ще сказати, але Софійка вже тягнула його далі — до каруселі, що крутилася під «Щедрик» у рок-обробці.

«Ходімо покатаємося! Ходімо-ходімо-ходімо!»

«Я не люблю каруселі. Мене нудить.»

«Тоді хоч морозива!»

«На вулиці мінус десять.»

«Тоді просто постоїмо й подивимося.»

Вони зупинилися біля огорожі. Діти на конячках сміялися, батьки знімали на телефони. Над каруселлю крутилися ліхтарики у формі зірок. Софійка притулилася до холодного металу й тихо сказала:

«Коли я була маленька, мама казала, що на Різдво небо спускається нижче, щоб кожна дитина могла дотягнутися до зірки й загадати бажання. А ти завжди все псуєш.»

Марко мовчав. Він дивився на верхівку ялинки, де велика зірка блимала білим і синім. Йому раптом стало соромно, але він не знав, як це сказати.

Дан тицьнув його ліктем.  
«Дивись, сніг пішов.»

І справді — з неба посипалися перші великі, ліниві сніжинки. Вони кружляли в світлі прожекторів, ніби хтось розсипав зверху цукрову пудру.

Софійка витягнула язик, ловлячи сніг.  
«Тепер точно Різдво.»

Марко хотів знову щось буркнути, але не встиг — Софійка схопила його й Дана за руки й потягнула через площу.

«Ходімо до церкви! Там тепло, і вертеп є! Я щороку туди ходжу, там найсправжніше Різдво.»

Вони пішли.  
Сніг падав густіше, заметаючи сліди на бруківці.  
Гірлянди блимали, музика грала, люди сміялися.  
А троє дітей, самі того не знаючи, йшли назустріч тому, що змінить усе їхнє життя — і не лише їхнє.

Бо в старій церкві на горбочку дерев’яна зірка над вертепом уже чекала.  
І вона знала їхні імена.