Пролог: Зірка, що прокидається

Було вже пізно, майже північ. У старій дерев’яній церкві на краю містечка горіла лише одна лампадка — та, що над вертепом.  

Отець Петро, сивий і худий, як зимова тополя, повільно рухався між лавами. На плечах у нього лежав важкий, вицвілий омофор, а в руках — коробка з давно не діставаними фігурками. Він ставив їх на місце, ніби повертав давніх знайомих додому: ось Йосип з посохом, ось Марія з ледь помітною усмішкою, ось порожні ясла, що чекали свого часу.

Він здув пил з маленької дерев’яної Вифлеємської зірки — тієї самої, яку вирізав ще його дід у 1946-му, коли повернувся з війни й не мав чим прикрасити церкву. Зірка була проста, п’ятикутна, з отвором посередині, щоб у нього вставляти свічку. Свічки давно не вставляли — небезпечно. Та сьогодні отець Петро чомусь дістав найтоншу воскову свічку, що залишилася від Великодньої, і вставив її в отвір.

Запалив.

Полум’я ледь тремтіло.  

За вікном вітер гнав сніг по склу, ніби хотів зазирнути всередину. У церкві стояла така тиша, що чути було, як тане віск.

Отець Петро відступив на крок, подивився на вертеп і тихо, по-діточому, всміхнувся.  

І тоді сталося.

Свічка в зірці раптом спалахнула яскравіше — не від протягу, не від воску. Вона стала золотою, живою. Світло вирвалося з отвору, розлилося по стелі, ніби хтось розкрив над церквою справжнє небо.  

Фігурки в шопці ледь помітно здригнулися.  

Зі стін — не голос, не шепіт, а щось середнє між дзвоном і подихом — долинуло:

«Час знову відкрився.  
Пора.»

Світло зірки стиснулося в одну тонку смужку, потім розширилося — і впало прямо в ясла.  

Свічка згасла.  

У церкві запала така темрява, що навіть лампадка над престолом здавалася далекою зорею.

Отець Петро стояв нерухомо.  
Він знав, що зараз десь у цьому світі троє дітей саме ступили на ярмаркову площу.  
І що вони ще не знають — їх уже чекають багато років.

Він тихо перехрестився й прошепотів у темряву:

«Нехай побачать, Господи.  
Нехай принесуть своє світло.»

За вікном завив вітер.  
А зірка над яслами ще довго-довго мерехтіла сама по собі — маленька, дерев’яна, але вже жива.