5

Ми враз замовкли. А Ратмир, дивлячись кудись мені за спину, став білим, як вампір із королівського роду.

– К-к-князь. – просипів він, тицяючи перед собою тремтячим пальцем.

– Здається, й справді він. – Задумливо промимрив грумль.

Я повільно обернувся. На стежці, якою ще зовсім недавно бігла наша весела компанія, стояв високий чоловік у чорному дорожньому плащі старомодного крою. Темне волосся обрамляло худе обличчя з аристократичними рисами і блідою шкірою, що світилася в темряві нічного лісу. У тому, що він не належить до світу живих, я навіть не сумнівався, оскільки крізь нього можна було роздивитися вже знайомий нам багатостраждальний корч. Навколо фігури примари по контуру ледь помітно для людського ока спалахували крихітні блискавки. Остання обставина мені вкрай не сподобалася.

– Доброї ночі, мілорде. – Чемно привітався я, сподіваючись виграти трохи часу і почав непомітно плести заклинання розвтілення. Примара мовчала, похмуро вдивляючись у наші обличчя, навколо неї почала згущуватися темна енергія, блискавки стали товстішими і довшими.

– На мою думку, він вам не радий. – Помітив ніби між іншим наш бранець і, розчепіривши вуха, авторитетно заявив. – Зараз когось підсмажать.

У цей момент я різко викинув руку вперед, спрямовуючи до Похмурого Князя потік енергії і скоромовкою вигукнув заклинання. Мої чари звично обплутали нежить мерехтливим мереживом, налилися холодним синім світлом... І розвіялися. Привид стояв.

– Щось не так? – Нервово запитав Ратмир, починаючи задкувати кудись у бік просвіту між деревами.

– Ага. – Кивнув я спокійно і, звільняючи грумля клацанням пальців, додав. – Тікаймо!

Зізнатися, реакція юнака мене втішила: він першим зірвався з місця і легко обігнав мене. Ухилившись від блискавки, що прилетіла ззаду, я сяк-так спробував накрити нас щитом, який розвіявся варто було потрапити в нього наступній блискавці. Раптом мене похитнуло від чогось важкого, що навалилося на плечі.

 – Повертайте назад до болота. – прокричав у вухо грумль, що мостився на моїй спині, тримаючись за шию. – Я прикрию.

Слава Єдиному, Ратмир почув ці слова і звернув у потрібному напрямку, а я відчув, як за моєю спиною розгортається справжнє силове поле, вібруючи і віддаючи тепло. "Нічого собі!". – промайнула думка. Виявилося, що ми багато чого не знаємо про цих істот, вони в чомусь запросто могли переплюнути будь-якого мага. Ось тобі й середина між твариною і нечистю…

Відірвалися. Немов парочка змилених мулів ми нарешті зупинилися біля самої межі болота і, згорбившись, намагалися віддихатися. Примара зникла.

– Це ви ще подякуйте Єдиному, що Князь не чув всього того наклепу, що ви  нещодавно на нього розповідали. – Хмикнув зістрибуючи з мене грумль. – Одразу би підсмажив.

– Чому відразу наклеп? – здивувався я. – Я просто переказав легенду, що існує серед тутешнього люду.

– Та брехлива наскрізь ця ваша легенда. У вас, людей, надто багато неправди й домислів розвелося, а ви все сприймаєте за чисту монету. Це традиція така? Ай, та що там… – Грумль махнув одразу чотирма лапами і завершив. – Я бачив правдиву версію на власні очі.

Ратмир забувши про все, витріщився на нього як зовсім недавно на привида і недовірливо прошепотів:

– Брешеш!

– Ні, не брешу. – З незалежним виглядом грумль схрестив на пухнастих грудях дві пари лап. – Забороненим богам Князь не служив і жодних жертв їм не приносив. Йому взагалі була підвладна лише магія повітря, та й то він користувався нею рідко, вважаючи своєю сильною стороною військове мистецтво. Крім того, не знаю що там з ультиматумом градоначальнику, але дівчинка до нього бігала сама – і, повірте, далеко не один раз, як у вашій казці. Закохана була по вуха.

Лицар насупився. Видно було, що він не схильний вірити довговухому пухнастому оповідачеві.

– Якщо так, то чому вона померла? І чому Князь навіть у вигляді примари нападає на ні в чому не винних мандрівників? – Останнє, певно, обурювало Ратмира найбільше.

Грумль почухав лапою ніс.

– Тут така річ…

– Я не можу її знайти. – Прошелестів тихий голос. Він здавався ледве чутним, але в той же час набатом бився в голові, пульсував у скронях, змушуючи серце підстрибувати в шаленому темпі. – Я так довго не можу її знайти...

Темна постать примари стояла на стежці недалеко від нас. Однак щось змінилося. Чомусь тут на відкритому просторі, вона здавалася дуже самотньою та загубленою. Більше не згущувалась стихійна енергія, не рвалися назовні громовиці, не виблискували яскраво-червоним світлом очі. Плечі Князя опустилися, і він більше не викликав страху.

– А я раніше не вірив у примар. — Несподівано зізнався Ратмир. – Навіть коли ви розповідали ту легенду, я не вірив, що Князь блукає околицями і лякає народ.

– Ну… На болоті його точно не було. – Сказав грумль, чухаючи кудлату маківку.

Темна постать привида раптом випросталась і з’явилася прямо поряд із нами. Повіяло могильним холодом.

– Ви її бачили? – Спитав він, вдивляючись у наші обличчя.

Не відразу, але я зрозумів, про кого він каже. Ймовірно, була закохана не лише дочка градоначальника, а й сам Князь.