4

Якийсь час ми лежали в тиші. Так само голосили жаби, від болота здіймалися задушливі випари, проте більше нічого не відбувалося. Певно, наша засідка провалилася цього разу. Я задумався про долю людини в підмісячному світі, і з думок мене вирвало лише гучне сопіння «морокоборця» – Ратмир, поклавши голову на руку, міцно спав. Захисник... І в цей момент бічним зором я помітив обережне ворушіння. То моя сумка, намагаючись не потурбувати нічий спокій, повільно, але вірно відповзала у бік краю болота. Вилаявшись про себе за безтурботність, я якомога непомітніше витягнув руку і кинув паралізуюче заклинання в бік своєї речі, що стала занадто самостійною. Однак, сумка в останній момент помітила мій маневр і виявилася спритнішою. Відскочивши убік на добрих вісім ліктів, вона вже не ховаючись приспустила вздовж болота. Я схопився на ноги. Уважно придивився, підключивши магічний зір, і з досади додав ще кілька міцних слів. Ну, все, вважай, пропала добротна робоча сумка з усім вмістом... Втім, дечого я не врахував. Ратмир, розбуджений моєю метушнею, побачив торбу, що давала драпака і, не розбираючись, що до чого, з усіх ніг рвонув слідом.

– Та лиши, хай забирає! – крикнув я йому навздогін, але в запалі погоні, хлопець мене вже не чув. Довелося брати ноги в руки і бігти слідом, а то як би не пропав доблесний лицар у драговинах посеред ночі в гонитві за некромантськими пожитками. Це ж соромно комусь розповісти!

Через якийсь час, судячи з голосного тупотіння, Ратмир звернув на доріжку, що несподівано виринула з трави, і помчав у бік лісу.

– Та стій ти, щоб тебе! – крикнув я, але марно.

Нарешті, сумка таки зачепилася за корч, що стирчав майже посеред дороги, і зупинилася, в той час, як Ратмир – треба віддати йому належне, бігає він чудово – не зміг погасити швидкість, спіткнувся об цей самий корч і через мить короткого польоту приземлився на щось, що голосно зойкнуло від болю.

– Фініта ля комедія… – промимрив я, хапаючи повітря ротом. Клацнув пальцями, повертаючи собі своє майно, потім клацнув ще раз, піднімаючи в повітря Ратмира і  невелику кудлату кулю з шістьма короткими товстими лапами з чіпкими пальцями, що стирчали з неї, і двома довгими заячими вухами. Чотири великих круглих ока, що відсвічували зеленню в темряві, дивилися на мене зі злобою.

– Ух ти! – вигукнув юнак, якого я акуратно опустив на землю, переконавшись, що він цілий і неушкоджений. – Яке кумедне звірятко!

– Сам ти звірятко! – Рикнула куля, вискалившись на лицаря пащею повною гострих зубів. – Бач, ходять тут усякі ночами!

– Воно говорить! – здивувався Ратмир, неввічливо тицяючи пальцем.

– Та я тебе зараз!.. – зашипіла куля, розмахуючи лапами у спробі дотягнутися до хлопця.

– Все, все, охолонь. – Примирливо сказав я, підходячи ближче. — Ратмире, будь ввічливішим, перед тобою не звір, а справжнісінький болотяний грумль.

– Хто? – Лицар спантеличено почухав маківку. – Ніколи про таке не чув.

Предмет обговорення невдоволено насупився, шерсть на круглих боках здибилася, ховаючи і так коротку невиразну шию, і він ще більше став схожим на хутряну кулю.

– Грумль я. – сердито повторив він для Ратмира. – Між іншим, представник розумної раси.

– Ну, раси – це голосно сказано. – усміхнувся я. – Швидше, щось середнє між розумною нечистю та твариною. Мешкає на болотах, їсть в основному ягоди, коріння, та...

– Ага, зараз. – Перебив грумль. – Самі цю гидоту жеріть.

– …Має деяку частку чарівної сили. – Закінчив я і додав з усмішкою. – Ну, гаразд,  невелике уточнення: їсть поцуплену в селянських хатах їжу.

Грумль надувся ще більше:

– Не поцуплену, а чесно зароблену. Знаєш, скільки я тут болотників, кікімор, тинників та іншої гидоти зжив зі світу? Та мене на руках носити повинні! Селян цих ваших усіх тут уже давно зжерли б і не подавилися – оно яке болото здоровецьке!

– Так і пішов би до села, розповів, як багато ти для людей робиш. – глузливо кинув я. – А не крав би нишком продукти харчування… До речі, а навіщо тобі моя сумка знадобилася?

Грумль зверхньо задер носа на тупуватій мордочці, показуючи таким чином, що відповідати на подібні провокаційні питання нижче його гідності.

Втім, за моїми відчуттями, час наближався до півночі – треба було згортати цей балаган, тим більше, що злочинця було знайдено і навіть спіймано.

– Гаразд, підеш з нами, зранку вирішимо, як з тобою бути. – Я широко позіхнув.

– Що?! – Заволав раптом грумль. – Нікуди я з вами не піду! Ану відпустили швидко! Ти дивися, болотні рейнджери знайшлися тут. Пустили, я сказав!

Я скривився. Подібними зойками він всю нечисть в окрузі підніме. Але ж не відпускати його, справді. Все-таки їжу він крав... Але найбільше мені просто хотілося поспостерігати за ним хоча б деякий час – спіймати грумля було вкрай важко через його здатність екранувати будь-яку магію та ще й ставати невидимим. Тож нам, можна сказати, неймовірно пощастило. Точніше, мені пощастило, що Ратмир так швидко бігає і прицільно падає.

– Так темно… – прошелестіло раптом крижаним вітром.