3

Тим часом, сутеніло. Заголосили жаби, заскрекотали комахи, прилетів вже знайомий напівдохлий комар з надією на швидку вечерю. Краса... Заклинання, так і не показавши нічого нового, перестало діяти. Для вірності я запустив кілька простих шукачів, але й вони повернулися ні з чим. Наче, нічого страшного чи небезпечного не вимальовувалося. Тож залишалося лише одне.

– Ходімо. – Підхопив я за руку хлопця і потяг у бік заростей худої рослинності, що виднілися неподалік.

Там, уклавши Ратмира, який чомусь завзято опирався, прямо на землю, я бухнувся поруч і прошипів йому на вухо:

– Тихо! Лежимо в засідці.

Лицар відразу заспокоївся, проте скосив на мене одне око і з підозрою перепитав:

– Точно в засідці?

Я підняв брову. Хлопець чомусь почервонів.

Я здивовано підняв обидві брови, і Ратмир скоромовкою забубнив:

– Хто вас нелюдських чаклунів знає. Може, ви мене сюди обманом заманили, а тепер некромансерівські ритуали проводитимете.

Я закотив очі.

– Ти навіть не уявляєш, скільки можливостей у мене було тебе «занекромансити» тут у глушині. Ще коли ти уплітав мій сніданок.

Лицар образився і трохи відсунувся... демонстративно.

– Втім, не хочеш залишатися – йди назад, якщо, звісно, пам'ятаєш дорогу.

Хвилини дві Ратмир ображено сопів, а потім пробубнив:

– Нікуди я не піду. Я охоронятиму вас.

Придушивши смішок, я накинув на нас маскуючий полог і все-таки поцікавився:

– Скажи, а що змусило тебе вибрати саме таку професію? Як би тобі сказати… Мені чомусь здається, що це не твоє покликання.

Запанувала тиша. Ратмир або образився на моє запитання, або ретельно розмірковував.

– Батько змусив. – Нарешті пробурчав він. – Я три роки на травника вчився, доки дід був живий. А потім діда не стало, і моя сім'я припинила платити за навчання. Простіше було мене в армію сплавити... Півроку я прослужив в Азалії, нудно стало від усіх тих інтриг, спроб вислужитися, тому й перевівся в Прикордоння... Може, знаєте містечко миль за п'ять звідси – Ставенськ?

– Знаю, звичайно, часто там доводиться бувати. – кивнув я. – А ось тут як опинився?

Я не став уточнювати про ранкові рулади на коні із викликом на бій, однак хлопець все одно почервонів.

– Так… У загоні слух пройшов, що завівся неподалік села Охмир злий чаклун-некромансер. Людей ображає, нежить піднімає... Нелюд, загалом. Мовляв, той, хто його переможе і людей від того лиха позбавить... отримає надбавку до жалування.

– О, як меркантильно. – глузливо пирхнув я. – Так ось що тебе привело до моєї скромної оселі… І настирливий, знайшов.

– Я йому кажу: «Давай хлопців зберемо, рейд організуємо, щоб вже напевно, й отриману премію чесно розділимо порівну». А він мені: «Я тобі, Ратмире, як другу раджу: бери коняку і скачи до Охмирі – там справ на півгодини. Побачивши окроплений святою водою меч чесного лицаря, некромансер втрачає свою силу... Ну, в крайньому випадку, просто проженеш його подалі від селян. Хлопці і так собі надбавку напрацюють, а тобі потрібніше». І дав мені пляшку з водою святою. Я й поїхав. До села дістався, про чаклуна спитав... Селяни показали, як дійти. – Хлопець винувато похнюпився.

Я закашлявся, намагаючись замаскувати сміх, що так і рвався назовні.

– То хто тобі, кажеш, порадив на подвиги вирушити? – Поцікавився я, вже здогадуючись, якою буде відповідь.

– Е-е… Так Влас Ольгердович, сержант наш.

Зрозуміло. Влас знову за старе взявся. Минулого літа групу цілителів-практикантів пригнав. Мовляв, живе у тутешньому лісі професор біології всесвітньо відомий, лекції цікаві проводить. Ідіть, дітки, слухайте талановитого – де ви ще такі знання здобудете? А я якраз чергового упиря упокоїти намагався. Не розрахував трохи пропорції зілля і силу заклинання, і бідна нежить розосередилася територією, мальовничо прикрасивши околиці галявини своїми нутрощами. У розпал цього і з'явилися студіозуси. Загалом, місцевій владі довелося докласти чимало зусиль, щоб не вибухнув міжнародний скандал – серед практикантів була знатна ельфійка, на яку приземлилася одна з упирячих кінцівок… А за рік до цього ще інквізитор завітав із Грінволда. Хрестом махав, водою святою бризкав – намагався проводити обряд екзорцизму. Це вже потім за кухлем елю я з'ясував у його священства, що про «демонічного чарівника» йому Влас Ольгердович розповів.

Треба все ж буде побалакати з воякою. Досить уже розважатися на нудних чергуваннях за мій рахунок.

– Я тобі ось що скажу, юний Ратмире: завжди і до всього стався з певною часткою скепсису. Інакше всі користуватимуться твоєю наївністю, а так і до вечері у Похмурого Князя можна докотитися. – Я слабо усміхнувся, спостерігаючи на обличчі лицаря картину всесвітнього розчарування, коли він раптом усвідомив, що прибавка до жалування йому явно не загрожує – добре, якщо не оштрафують за несанкціоновану відлучку.

– А хто такий Похмурий Князь? – Раптом спитав хлопець.

– Це місцева легенда. – хмикнув я і, бачачи щирий інтерес Ратмира, вирішив розповісти: