2

До Вальдійських боліт було майже півдня шляху, а тому краще було б вийти ще до світанку, щоб не потрапити туди надвечір. Однак погане самопочуття і несподіваний візит юного бійця за справедливість сплутали усі мої плани, і я вирішив не заходити до села за підкріпленням – це забрало б надто багато дорогоцінного часу. Втім, моїх скромних сил на крайній випадок мало вистачити.

Ми вийшли з галявини і вузенькою, ледь помітною в траві, стежкою попрямували на захід, заглиблюючись у непроглядний ліс. Насолоджуючись лісовою прохолодою і ледве чутним шелестінням густого листя в кронах дерев, я стиха спостерігав за Ратмиром. Хлопчик… Зовсім ще хлопчисько. Спочатку він намагався йти з серйозним і діловим виразом обличчя, тримаючись по ліву руку від мене і раз у раз підозріливо косячись у мій бік. Однак зовсім скоро він, немов однорічне цуценя, почав носитися околицями, то забігаючи далеко наперед, то значно відстаючи. Відкопавши десь у своєму рюкзаку залізний обідок, обтягнутий білою ганчіркою, Ратмир виламав довгу суху палицю і примотав його до неї. Після цього він… почав ловити гігантських метеликів-вельветниць.

– Це ж треба! – вигукував між справою. – Цей вид водиться лише в лісах Північного Сінгалла! Мій дядько колекціонував таких…

Романтика. «Морокоборець» – любитель метеликів та некромант-альтруїст. Я подумки усміхнувся. Так… У наших лісах і не таке зустрінеш.

Години через дві лицар ледь не звів рахунки з життям, коли набрів на кущ павучих ягід, причому відбирати їх у нього довелося силоміць, оскільки молодик віддавати «ароматний підобідок» аж ніяк не погоджувався. Через це десь протягом години хлопець, насупившись, намагався ігнорувати мою присутність, але потім не витримав і почав просторікувати про місцеве навколишнє середовище.

– У цьому лісі дуже багато унікальних видів фауни та флори! – казав він. – Хвилин десять тому я помітив трилисник зірчастий, що вважався зниклим. А ось це зовсім не павучі ягоди, а дуже рідкісний діоптрис багатолітус!

Я страждально закотив очі, але і вдруге ті ягоди відібрав. Ні, я, звичайно, можу потім підняти його у вигляді зомбі, але ці тупі створіння як помічники зовсім не годяться.

Ліс потроху починав рідшати. Дерева тепер траплялися переважно низькорослі, ґрунт під ногами волого зачавкав, і, коли він потроху перетворився на болото, мій геніальний супутник нарешті спромігся запитати:

– А що ми, власне, збираємося шукати?

До банального наївне питання і така сама моя відповідь:

– Не знаю.

Я знизав плечима. Загалом, так воно й було: я гадки не мав, що тут завелося. Селяни з двох поселень, розташованих недалеко від боліт, останнім часом почали скаржитися на зникнення провіанту. Окрім цього, у мірошника Третяка зникло кілька кролів і курка, а у старої Меланки поцупили козу. Можна було б усе списати на звичайних злодіїв (особливо козу, яку потім начебто бачили в Ставенську на базарі), якби на місці злочину щоразу не знаходили болотний мул і шматки бруду. А оскільки на наших згубних драговинах не ризикнув би ховатися навіть найвідважніший злочинний елемент, логічно було припустити, що якась нечисть понадилася вибиратися до людей, що вже зовсім недобре. Це зараз воно пиріжки з льоху краде, а за тиждень-другий і люди почнуть зникати.

Цими міркуваннями я поділився з насупленим Ратмиром.

– І яке ж створіння може вилазити з трясовини? – Грізно потрясаючи для профілактики мечем запитав він.

– Та будь-яке. – хмикнув я. – Виключно болотні сутності до села б не прийшли, вони воліють заманювати в своє середовище. А іншої нечисті на болотах може ховатися безліч. Упирі, вурдалаки, перевертні – класика жанру.

Лицар із сумнівом похитав головою:

– Хіба упирі почали б красти їжу?

Я знову знизав плечима:

– Усяке трапляється. Якщо нечисть молода, або новонавернена, вона може намагатися харчуватися людськими продуктами, оскільки більше енергії їй поки що не потрібно. Це потім, коли вона набирає сили, їй необхідне тіло і кров… А найбільше – емоції, що виділяють потрібну їм енергію: біль, страх і розпач.

Ми йшли околицею болота, і мої останні слова дуже відповідали навколишній атмосфері. Пожухла рослинність, неприємні задушливі випари та практично повна відсутність фауни. Лише подекуди можна було помітити жабу, що зіскочила з купини, або напівдохлого комара, що п'яними зиґзаґами проносився над болотом.

— Весело як… — задумливо пробурмотів Ратмир, оглядаючи околиці. – Ну, і що далі?

Я не відповів. Моя магія найкраще діяла вночі, однак у нашому випадку до ночі чекати могло бути смертельно небезпечно… Для лицаря. А тому я струснув дорожню сумку і витягнув маленьку фляжечку. Акуратно відкрутивши кришку, повільно капнув одну краплю вмісту на найближчу купину. Ледве тихі слова заклинання зірвалися з моїх губ, крапелька спалахнула холодним синім світлом, піднялася в повітря і, під акомпанемент захоплених зітхань лицаря, вибухнула сотнями сяючих крихітних зірочок, розпорошившись по всій території болота. Повністю ввібравшись у навколишній слиз, заклинання згасло.

– Що це? – підбіг до мене Ратмир, жадібно простягаючи руки до моєї фляжки. – Можна мені поглянути?

– Так, будь ласка. – Усміхнувся я, віддаючи новоявлений предмет захоплення юнакові.

– На вигляд звичайна вода. – Розчаровано зітхнув він через деякий час і закрутив кришку, розглядаючи тепер хитромудрий візерунок, вигравіруваний на посудині.