1

– Виходь, потворо проклята!.. Виходь та прийми справедливий бій!

Я насилу розліпив повіки і змучено скривився. Знову…

Вилазити з ліжка зовсім не хотілося, тим більше, що я досі не оговтався після позавчорашньої сутички з приблудною банші. Все тіло болісно нило, ніби його пропустили крізь млинові жорна. Добряче ж мене звуковою хвилею приклало!

Тяжко зітхнувши і глянувши у вікно на світанок, що ледь-ледь займався над узліссям, я заходився вдягатися. І ще ж треба було до села сходити – з чуток, там знову завелося щось недобре… А цей з'явився так недоречно, ще й розсвісти не встигло. Лицар, щоб його!

Зібравши дорожню сумку і послухавши ще трохи концерт у виконанні «морокоборця», я вийшов на ґанок і, оглянувши прибульця, скептично хмикнув. Так-так. Мабуть, у хлопця настали вже геть важкі часи, оскільки худу напівдохлу шкапу, на якій він гордо сидів, навряд чи можна було назвати лицарським конем. А тьмяні обладунки, терті-перетерті, що трималися на довготелесій фігурі мов на чесному слові, виглядали підібраними на сміттєзвалищі.

– І тобі доброго ранку. – усміхнувся я. – Снідати будеш?

Лицар підняв забрало, насупив гнівно брови і відкрив рота, мабуть, збираючись сказати щось сердите. Але раптово закляк, бо аж до мене долинув голосний звук голодного бурчання в шлунку. Розуміючи, що після такого його вже ніхто його як бойову одиницю не сприйматиме, хлопець опустив голову і весь якось зіщулився.

– Буду. – приречено сказав він.

«Морокоборець» виявився зовсім молодим – років дев'ятнадцяти – хлопцем на ім'я Ратмир. Сир, ковбасу та вчорашні пиріжки, якими мені вдалося розжитися в селі, він уплітав за обидві щоки.

– Слухай, – сказав я йому, коли продукти на столі закінчилися, і погляд горе-лицаря став уже не таким голодним, – а давай смертний бій перенесемо на інший день. А то на мене селяни чекають – домовилися зі старостою прочесати місцеве болото.

Хлопець здивовано подивився на мене.

– А хіба такі, як ви, допомагають людям? – Запитав він, округливши наївні очі кольору волошок.

– Так, уяви собі, мерзенні злі некроманти теж здатні на добрі вчинки. – Усміхнувся я. – Особливо якщо враховувати, що це моя робота.

– Що означає робота? Хіба ваша робота не піднімати нежить із могил? Або ж збирати армію упирів та вовкулаків?

– Навіщо? – Щиро здивувався я.

Хлопець знизав плечима і почухав потилицю.

– Ну… е-е… завоювати світ.

– І далі що? – Мені навіть стало цікаво. – Що мені робити із завойованим світом?

– Ну… е-е… правити ним. Отримувати все, чого заманеться, і нікому не підкорятися.

Я задумався.

– Знаєш, у мене не такі вже великі забаганки, щоб для їхнього задоволення володарювати світом. – Вимовив я, підводячись, щоб прибрати зі столу. – А щодо підпорядкування... Так я офіційно не перебуваю на службі в жодного з сильних світу цього. Підробляю, де доведеться, часто мандрую. Якщо десь в мені є потреба – допомагаю. Адже некроманти здатні не лише піднімати нечисть, а й відправляти її у небуття.

Ратмир на це нічого не відповів. Ймовірно, він не надто мені вірив – у голову молодика хтось дуже міцно вбив упередження проти людей моєї професії, але мене це не надто хвилювало.

Сонце вже піднялося досить високо – слід було поспішати.

– Ну що, настав час мені йти. – Сказав я, натягуючи стару похідну куртку.

– Стривайте! – Грізно мовив «морокоборець», і я подумки застогнав: невже знову вимагатиме бою?

– Я піду з вами! – твердо сказав мені юнак. – Я маю віддячити вам за сніданок.

На обличчі лицаря проступила вперта рішучість, а тому я дійшов висновку, що його простіше взяти з собою, ніж пояснювати, чому йому не варто йти. Втім, той факт, що він вже не прагнув мене вбити, показував, що з ним не все так погано, як я подумав спочатку.

Підібравши сумку, що звисала зі стільця, я відчинив двері.

– Впевнений? – Усміхнувся я.

Замість відповіді хлопець підняв голову і гордо пройшов повз мене до виходу. Треба було бачити, як він намагався вилізти на свою шкапу! Тварина, втішена тимчасовою відсутністю лицаря, вирішила покращити своє здоров'я за рахунок соковитої трави, що росла навколо мого будиночка, і аж ніяк не збиралася переривати це заняття, навіть заради господаря, що бігав навколо неї.

– Мілдред, щоб тебе! – Тихенько вилаявся Ратмир. – Я ж тебе від живодерні врятував, невдячна!

– Кобилу краще залишити тут. – Похитав я головою, щосили намагаючись стримувати сміх. – На упирячих болотах вона не найкращий супутник.

Ратмир окинув задумливим поглядом спочатку набір кісток, що з якогось дива все ще гордо йменувався конем, потім себе і свій залізний панцир. І, розміркувавши логічно, махнув рукою на норовливу кобилу й почав відстібати обладунки.

Коли юнак закінчив і начепив на себе старезного, де-не-де протертого до дір дорожнього плаща, сонце вже було високо. Ми запізнювалися.