@zorke_oko або Боєць невидимого фронту

Не знаю з чого почати свою історію. Мабуть з того, що я чекав першого березня, як свята. Я мав отримати посаду регіонального менеджера південного регіону. Директор пророкував це останні пів року, і називав логічним розвитком подій для кращого співробітника. Місце от-от повинно було звільнитися і директор повідомив усіх, що воно дістанеться мені, колеги вже збирали гроші, щоб привітати з новим призначенням. Я намагався якнайшвидше закінчити всі поточні завдання, щоб зі спокійною совістю встати з крісла звичайного менеджера з продажів і зайняти крісло — менеджера середньої ланки. Тож і 23го лютого прибіг на роботу раніше за всіх, щоб розібратися з поточними справами. Я пам'ятаю як Ліда, наш бухгалтер, щойно зайшовши у офіс, спитала:

— Мишко, буде війна?

Я намагався залицятися до неї вже майже рік і того разу звично лагідно посміхнувся до неї: 

— Не буде, тільки середина квартала. 

Вона розсміялася і кинула сумку на стіл.

— Я серйозно питаю, а ти зі своїми жартиками.

— Так і я серйозно. — я був такий впевнений у своїх словах, що не замислився і на секунду, — Коли ми підписали Будапештський Меморандум три країни обіцяли нам захищати наш суверенітет. І нехай Росія його порушила, але США та Британія — ні. Вони повинні нас захистити, тому старий лисий чорт не полізе.

На її обличчі декілька разів змінилися емоції, але останню я пам'ятаю досі, це був спокій, вона лагідно посміхнулася мені і запропонувала сходити, по обіді, попити разом кави.

А вже наступного ранку я зненавидів себе за ці слова. Ліда розбудила мене дзвінком і тривожно повідомила, що я помилився. На роботу того дня ми не вийшли, а ще за три дні, завод від якого я працював опинився під окупацією. Ще тиждень я обдзвонював всіх замовників, щоб повідомити: їхні заявики не будуть опрацьовані, поки не закінчиться війна.

Першого березня моє життя було зруйноване. В завод прилетів снаряд. Компанії не існує. Цей понеділок мав стати моїм святом, новенький офіс, шкіряне крісло, дорогий робочій комп'ютер… все це перетворилося на попіл, яким покрилися дахи навколо підприємства.

Я знов закурив того дня, хоча обіцяв мамі, що кинув назавжди, я купив пляшку горілки, хоча п’ю тільки шампанське на Новий рік. 

Невдовзі моє ідеальне життя перетворилося на вічний перегляд ТікТоку і вічний репост новин з фронту. Здається, в телеграмі я побачив пост про Інтернет Війська України, робити було нічого, тож я швидко захопився невеличкими завданнями, які вони давали мені. Підписати петицію, зробити пост з тегом #closethesky, засипати страйками медійну особу чи заспамити коментарі. Не сподобалося моє нове захоплення тільки батькам. Я не звинувачую їх, адже замість непоганої зарплатні їхній син почав приносити додому смішні коментарі під постами орків. Мама працювала вихователькою в дитячому садку, а тато далекобійником по Європі, тож він теж лишився без роботи і мама була змушена тягнути все на своїх плечах. Єдина різниця між мою і батьком була в тому, що він дивився телевізор, а я ТікТок.

Десь в кінці березня друзі, насміхаючись, подарували мені шеврон з зображенням дивану на щиті та написом "Диванні Війська України". Вони боялися, що я можу образитися, але мені жарт сподобався. Я дійсно писав дуже багато постів та коментарів і часто розповідав про це їм, мабуть аж втомив…

— Мишко, іди їси. — кликала мама з кухні.

Я мовчав у відповідь, дописуючи довгий та натхненний пост, звертався до всього блоку НАТО, вимагаючи закрити небо над Україною. Цікаво навіть спостерігати як ті ж орки потім кричать у коментарях та поливають мене брудом, вже навчився не сприймати їхні крики близько до серця.

Вона покликала знову, а потім ще раз. На четвертий, я зрозумів, що ми вже стоїмо на порозі скандалу, вона різко розпахнула двері в мою кімнату:

— Михайло! — боюся цього імені з дитинства, особливо коли мама майже кричить. — Ти знову в телефоні сидиш!?

— Зараз, хвилину, перевірю переклад на англійську і біжу! — протараторив я не відволікаючись від смартфону.

— Та кому потрібна твоя писанина? — вона закотила очі та гордо вийшла з кімнати.

"Її можна зрозуміти" — повторював я про себе, ідучи до столу. Але вже за вечерею почалася одна з тих довгих та морально важких розмов. 

Батьки вважали, що я займаюся дурнею замість пошуку роботи, та навіть не хотіли слухати моїх доводів. Невільно, і я почав сумніватися у власних силах. Наприклад, тег #closethesky вже стільки часу блукає всіма соцмережами, а віддачі жодної, пропагандистські сайти "падають" щодня, а це тільки підігріває цікавість публіки, вже нічого казати про блокування каналів в телеграмі, які нагадують голови гідри, бо щойно ми заблокуємо один, обов'язково з'являться два.

Мама була аж занадто переконлива у своїх аргументах і вже наступного дня я вийшов на вулицю у пошуках будь-якої роботи. Перша зупинка. Пивний магазин зі звучною назвою "Патрік", на касі стояла справна жіночка, середніх років у зеленій сукні. Вона подивилася моє резюме і відклала, щойно побачила перелік місць роботи і посади.

— Ви нам не підходите.

— Я працював у студентські роки на барі, тож, не хвилюйтеся, вмію спілкуватися не тільки з оптовими покупцями, а й зі звичайними людьми, які вирішили трохи розслабитися…

— Скажу відверто, — вона уперлася ліктями в барну стійку і зазирнула мені у вічі, — це не твій рівень. Скільки ти тут пропрацюєш? До того часу, поки не покличуть на нормальну роботу? Я, краще, візьму когось із своїх постійних покупців, які в воєнний час мені тільки дякуватимуть за таку можливість.

— Я теж буду вдячний, до того ж я швидко вчусь, добре знаю українську мову і вмію радити супутні товари…

Вона відсунула моє резюме і пихато розвернулася до холодильника зі смаколиками. 

Вийшовши звідти, я прокрутив ще раз наш діалог у голові і посміхнувся своїй дурості. Радити супутні товари, ну і дурна фраза, риба до пива це звичайно супутні товари, та мабуть занадто невчасна репліка.