Зореслава і загадковий сад

       Жив собі багатий купець. У нього був син і люба онука Зореслава. Купець мав стайню, повну коней, грошей більше, ніж у короля, і мрію: щоб Зореслава виросла розумною, сильною та доброю.

       Він часто брав її з собою в далекі подорожі. Там вона вчила іноземні мови, арифметику і навіть мову жестів — щоб розуміти тих, хто не може говорити.

       Одного разу в чужій країні Зореслава загубилася.

Йшла вуличками, аж побачила стару церкву. Вона була висока, мов замок, і приваблювала якоюсь таємничістю. Дівчинка відчинила важкі металеві двері й зайшла всередину.

       Усередині було тихо й трохи страшно. Лише одна дерев’яна лава стояла посеред зали. А біля східної стіни, сховавшись у тінь, сидів маленький хлопчик. Він плакав, згорнувшись клубочком.

       Зореслава дістала булочку з медом і простягла хлопчику. Той взяв булочку, але не сказав ані слова, тільки дивився на інші двері в кінці церкви.

— Все буде добре, я скоро повернуся, — сказала Зореслава мовою жестів і пішла до тих дверей.

За ними був довгий вузький коридор, що вів униз. Потім ще одні двері — і дівчинка опинилася у кімнаті, повній дітей. Вони спілкувалися лише жестами.

       Діти розповіли Зореславі, що їх ніхто не сприймає добре: не пускають до їдальні, забороняють гратися, навіть не пускають на базар у вівторок.

Серед них були діти, які не чують з дитинства або перестали говорити після відвідування саду з дивною назвою: Темні тіні. Від самої назви Зореславі стало моторошно. Вона уявила з десяток привидів, які вільно кружляють по саду, лякаючи дітей.  Їй було дуже страшно, але, маючи сильну волю, не вагаючись, відправилася до саду «Темні тіні».

       Сад був на іншому березі міста. Йти туди було довго, але дівчинка не зупинялася. Коли вона дісталася до саду, то спочатку не побачила нічого лячного. Скрізь росли гарні дерева й квіти: груші, троянди, лаванда...

Та раптом із кущів вискочило щось волохате! Воно збило Зореславу з ніг і потягло до алеї. Вона злякалася, але швидко оговталась. Почала пручатися — і змогла вирватися!

       Дівчинка бігла, аж поки знову не побачила того самого хлопчика. Він стояв просто посеред стежки. 

— Що ти робиш? — запитала вона себе. — Ти ж Зореслава! Смілива, розумна, незламна! — І дівчинка посміхнулася, витягла гаманець і рушила далі. 

       Коли сонце почало сідати, вона повернулася до саду в обладунках — вони були важкі, але давали сміливість.

Пройшла алею... і побачила, що чудовисько — це був просто голодний пес! А десять привидів виявилися жінкою, яка втратила свій дім, чоловіка і пам’ять. Вона сміялася, як мавпа, хропіла, як кішка, і стрибала по деревах... 

Зореслава накормила пса й заговорила до нього: 

— Здається, ми залишилися вдвох, Волохатику... Що скажеш, допоможемо всім дітям? І... де ж мій дідусь? 

Вона погладила пса і посміхнулась.

       Тепер її чекали нові пригоди — але вона вже знала: справжня хоробрість не в тому, щоб не боятися, а в тому, щоб діяти навіть тоді, коли страшно.