Розділ 6: Місто, що забуло про небо

Це місто не має назви.

Колись мало. Але літери з табличок стерлись, дорожні вказівники давно не ведуть нікуди, а люди більше не питають «де ми?», бо звикли жити всередині нічого.

Це місто не просто місце на землі. Воно вузол між світами, де стираються межі між живими і тими, хто вже став тінню. Тут сходяться душі, спогади і надії, і кожен, хто сюди приходить, носить у собі іскру світла, що ще не згасла.

Тут не видно неба.

Не через хмари, ні. Просто воно зникло з пам’яті. Ніхто не піднімає голови. Навіть діти не малюють сонце. Ліхтарі світять не для людей, для камер. Будинки стоять близько один до одного, мовби бояться тіні. Мовби хочуть зігрітись у власній сліпоті.

Але цього разу місто пам’ятатиме.

Бо в нього зайшли падші.

Імая — втомлена, з ногами в пилюці, серцем, що б’ється лише щоб іти далі. Вона побачила це місто й зупинилася. Вперше.

«Тут нічого не шукають…»

Сангрій — з попелом замість голосу. Він не хотів повертатись до людей, але щось у цьому місці пахло згарищем.

«Чужий біль… Мій біль…»

Еллатієль — почув повну тишу. Місто не мало музики, ні навіть тіней її. І це злякало його більше, ніж крик.

«Це не мовчання. Це — забуття.»

Ардар — жив у цьому місті вже давно. Під іншим іменем. Старий, спокійний, із руками, що вирізають дерев’яних птахів. Але коли побачив її — жінку з уламком дзеркала — щось у ньому заворушилось.

І Ксеріон — стояв на площі, дивився на пам’ятник правосуддю, що давно заржавів. Його терези не рухались. А потім він побачив чоловіка в каптурі, якого пам’ятав із братства Сангрія. І згадав, що судити себе важче, ніж інших.

Вони не шукали одне одного. Але місто зібрало їх, як темрява збирає зорі перед першим світанком.

Імая заговорила перша. Хоча не словами.

Вона стала на центральній площі, витягла уламок дзеркала і підняла його вгору. Відбиток світла, тьмяний, спотворений, вперше змусив людей подивитись угору. Одні розвернулися, інші примружилися, а хтось злякався.

І тоді Еллатієль, що стояв у тіні, витягнув один зі своїх інструментів, з металу й дерева, й торкнувся його. Один звук. Один, але в ньому було щось, чого в цьому місті не чули десятиліттями: живе серце.

Сангрій опустив погляд. Його пальці тремтіли, та він не запалив нічого. Вперше.
Ксеріон зняв каптур. І поклав терези на землю.
А Ардар, нічого не сказавши, підійшов до дівчинки, яка дивилась на них усіх, і простяг їй дерев’яну пташку.

Це не було пробудженням. Не було порятунком.

Але хтось у тому місті наступного ранку підняв голову. Подивився на небо. І запитав:

«А що, як воно все-таки є?»

І цього було достатньо.