Розділ 2: Імая — та, що шукає

Вона падала довго. Не летіла.. саме падала, як падає остання думка у нескінченну темряву перед сном… Як падає сніг, що ще не вирішив, чи варто йому розтанути чи впасти додолу залишившись у потоці життя та серед світла цього світу. Її крила не згоріли, а просто розчинилися у вітрі. Імая не кричала, тільки тремтіла, ніби боїться загубити тишу.

Коли вона торкнулася землі, трава під її тілом не зім’ялася. Вона прокинулась серед рівнини, де не було нічого, крім неба — порожнього, сірого та тихого. Вона глянула вгору і не впізнала його.

— Це не те небо… — сказала вона. І встала.

І тоді вона рушила в дорогу. Не знаючи нічого про цей світ, вона просто блукала навмання. З того часу, йшла від міста до міста. Від пустелі до океану. Ніколи не затримувалася надовго. Люди бачать її й не знають, хто вона.Хтось приймав її за безхатька, інші — за святу. Дехто лякався, а більшість просто проходили повз, не помічаючи її існування.

У кожному місті Імая питала в перехожих:

— А де у вас небо?

Люди сміялись з неї. Казали: «Он воно, подивись!» і показували догори над собою. Але вона не дивиться туди. Бо шукає не те небо, що в кожного над головою, а те, яке було всередині.

Вона носить із собою уламок дзеркала — єдине, що залишилося при ній після падіння. Дивиться в нього, коли сумнівається та не може зробити черговий вибір. В ньому — обличчя, яке щоразу трохи змінюється. Часом зовсім чуже. Часом схоже на дитяче.

Йшовши через чергове місто, вона натрапила на стару та занедбану церкву. Тамтешній священник дозволив залишитись на ніч. Увечері вона сиділа з ним, старим і сліпим.

— Ти щось шукаєш, — сказав він, хоч ніколи її не бачив.

— Так, — відповіла вона. — Я шукаю небо, яке пам’ятає, ким я була.

Він мовчав довго, а потім прошепотів:

— І я його бачив. Але не очима.

Тієї ночі Імая не спала. Вона вийшла на подвір’я й знову підняла голову. Там були тільки звичні їй зорі, вітер та холод, що супроводжували її вже досить довго. Але щось змінилось. Вона ще не знала, що. Та з того моменту її хода стала легшою. Не швидшою — саме легшою, як у людини, яка ще не знайшла, але повірила, що шлях існує.

Кажуть, десь у пустелях півдня бачили жінку, яка носила темний плащ та була з уламком дзеркала в руці. Якщо ви дасте їй ковток води, вона дивитиметься на вас дуже довго, ніби намагатиметься згадати, чи не ви теж колись давно падали. І якщо в її очах з’явиться блиск — це означає, ви теж не забули своє небо.