Розділ 1: Сангрій — той, що запалав

Його ім’я було Сангрій. Колись він був вартовим світанку — тим, хто розвішував перше світло над краєм неба. Його голос був ясним, як передзвін зір, а серце, мов захід сонце, що ще не встигло сховатись за горизонтом.

Але одного разу він, як завжди спостерігаючи за людьми, побачив забагато.

Сангрій бачив, як людина б’є людину. Як можна ставитись так люто до своєї близької людини?

Іншим разом він бачив як мати продає свою дитину. 

А ще через якийсь час, як той, хто мав рятувати, сміється над розпачем. 

Він бачив війну, яку вели задля влади та власної вигоди, незважаючи на безліч жертв, і мир, який купували мовчанням та примусовою згодою, лише заради продовження свого існування. 

І те, що спершу було здивуванням, стало сумом. Потім — гнівом. Потім — вогнем.

— Навіщо світити тим, хто не хоче бачити? — прошепотів він одного разу.

І коли він падав, то опускався палаючи.

Його падіння побачили як червону смугу в небі. Люди аплодували на концертах, загадували бажання, фотографували на телефони. Ніхто не зрозумів, що це не був метеор і він не принесе здійснення незліченної кількості людських егоїстичних бажань.

Він впав у степу, де суха трава одразу зайнялася полум’ям. Ліс, що був поруч, горів сім днів. А коли вогонь згас, серед попелу стояв чоловік — чорний, як вугілля, з очима, що світились зсередини, але такими порожніми...

Сангрій більше не пам’ятав, як звучить тиша. Тільки тріск. Тільки гул у вухах. І вогонь, що не хотів згасати всередині.

Він пішов у міста. Його вигляд лякав. Він не говорив. Але збирав навколо себе тих, у кому горіло щось подібне — гнів, лють, незгода. Він учив їх бачити кривду. Вчити — значило показати страшну правду. Спалити. Зламати. Зірвати маски з обличь. Його слова були блискавками, а погляд — іскрою.

Він створив братство. Їх називали Чистим Полум’ям. Вони громили палаци, спалювали суди, знищували пам’ятники. Їм здавалось, що вони очищають світ від несправедливості.

Та з часом вогонь почав поїдати і їх.

Бо гнів немає форми. Бо полум’я не вибирає, що спалити. І Сангрій зрозумів, що став тим, кого ненавидів, більше за всіх.

Одного вечора він стояв на центральній площі міста, що палало, і побачив у вікні дитину. Дівчинку. Вона не плакала. Просто дивилась на нього, немов щось згадувала. Її очі були надто знайомі.

— Ти пам’ятаєш… світло? — спитав він у неї подумки.
І вона ледь-ледь кивнула.

У ту ж мить все довкола згасло. Братство розпустили. Попіл ліг на вулиці. Сангрій зник.

Кажуть, у горах, коли починається гроза, іноді видно фігуру чоловіка, що йде попереду блискавки. Не кричить. Не несе вогню. Просто йде. Згаслий.

І якщо хтось зустріне його — хай не боїться. Бо перше світло не забуває, як ним бути, навіть після пожежі.