Зорепад
Пролог: Бажання
Кажуть, коли падає зірка — треба загадати бажання.
У дитинстві вона вірила, що кожна зірка має душу, а також, що в ніч зорепаду небо не дарує, а відпускає щось. Вона сиділа на даху старого будинку, схиливши голову та сперши їх на свої руки, з очима, що не встигли ще звикнути до темряви. Світло міста знизу було тьмяним, мов приглушене дихання, а небо — високе, чорне, всіяне живими та мерехтливими вогнями.
В ту ніч зірки падали одна за одною, наче хтось збирав їх руками й кидав донизу. Безшумно. Наче без болю. Але вона знала, що так не буває.
— Щоразу, коли зірка падає, хтось щось втрачає, — шепотіла вона сама до себе.
— А ми… ми тільки просимо. Ми завжди тільки просимо.
Вона вперше не загадала бажання тієї ночі. Просто дивилась. Лічила.
Перша.
Друга.
Третя…
П'ята…
Одинадцята…
Її пальці стискались і розтискались, поки вона спостерігала за цим небесним явищем, яке безмовно продовжувалось майже всю ніч.
На мить здалося, що одна з тих зірок не згасла. Що вона… змінила напрям. Зависла в повітрі. Мовби вагаючись.
— А якщо це не зорі? — подумала вона.
— А якщо це хтось?
Ця думка залишилася з нею, коли вона спустилась з даху. І весь наступний день. І рік. І все життя.
Бо іноді, проходячи повз незнайомців, вона дивилась їм у вічі і відчувала:
хтось із них колись падав із неба.
#2063 в Фентезі
#383 в Містика/Жахи
Відредаговано: 09.10.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
