Серія 29. Місія, якої не було в контракті

У Галактичній Спілці контракт вважався святішим за совість.

Совість могла прокинутися невчасно, поставити зайве питання, зіпсувати кар’єру, врятувати не тих, кого треба, і взагалі поводилася як неприємний свідок на урочистому банкеті лицемірства. Контракт був іншим. Контракт можна було підписати, засекретити, покласти в архів, випадково втратити, знайти тоді, коли вже всі померли, і сказати: “ми діяли згідно з пунктом”.

Марфа-9 завжди казала, що цивілізація, яка дуже любить контракти, зазвичай просто шукає спосіб робити гидоту з гарним шрифтом.

Зорян Пиріг колись із цим сперечався.

Тепер уже ні.

Після таємного вантажу з непристойним минулим “Надія-404” увійшла в десятий шар ядра Редактора Реальності. Позаду лишилися чорна діра, що нарешті отримала тишу, грибний мир, який не проростав без згоди, флот, який уперше за довгі роки зіпсував стрій сумнівом, біозаповідник із відчиненими дверима, жива кавоварка Параска, архів “Орбіти Непристойних Жестів” і цілий вівтар артефактів, які нормальний екіпаж давно б запакував у контейнер із написом “не чіпати, бо морально вкусить”.

На центральному пульті тепер лежали: Перо Невигідної Правди, Яйце Сказаного Ні, Почуте Майбутнє, Свідчення Кота Космоса, Осколок Названої Провини, Чорна Папка Нерозглянутих Скарг, Ключ Недійсного Питання, Ковпачок Необов’язкової Свободи, кристал “Хвіст, який відпустив”, Шайба Межі Малих, Контур Вільної Безпеки, Ріг, який не добив, Спора Непоглинального Миру, Двері, які лишилися відчиненими, Кільце Першої Чашки, Тиша, яка не ховає, і Стрічка Сорому, який танцює.

Кіт Космос сидів посеред цього всього й виглядав так, ніби це його особиста колекція, яку екіпаж просто тимчасово не впорядкував.

Десятий шар не атакував.

Це було найгірше.

Він не вибухав, не стріляв, не змушував нікого проростати, не вимагав віддати козла, не робив із Рікса бога, не показував Мірі її втому у дзеркалах і навіть не намагався знову оживити побутову техніку, хоча Параска вже тримала пару напоготові.

Десятий шар показав дім.

Кожному — свій.

Перед Мірою Коваль відкрилася каюта з теплим світлом, чистою формою на спинці стільця, вікном на тиху зоряну ніч і дверима, які зачинялися не як клітка, а як право нарешті побути не капітанкою. На столі стояла кава. Не службова. Не аварійна. Просто кава. Поруч лежала записка без підпису: “Ти вже достатньо врятувала”.

Перед Ріксом Драганом був місток, але не бойовий. Там не було червоних сигналів, критичних маневрів і кнопок, які дивляться на пілота з еротичною загрозою. Там було крісло, м’яке світло, сміх екіпажу й Міра, яка стояла поруч не як командирка, а як жінка, що не мусить ховати теплоту за наказом.

Перед Зоряном Пирогом був стіл переговорів, де ніхто не брехав через формулювання. Перед Ліаною — біозаповідник, де всі істоти залишилися добровільно. Перед Брумом — машинний відсік, у якому інструменти лежали на місцях, двигун не ревнував до кавоварки, а на стіні висіло велике “дякую”, написане не буквами, а вібрацією металу. Перед Марфою — корабельна система, де її голос не був аварійною сиреною. Перед Контуром — безпека, яка не мусила доводити, що вона не клітка. Перед Бебехом — двері, за якими ніхто не плакав. Перед Сімом — порожній простір без наказу, але вже не страшний. Перед Параскою — ранок, де її питали, чи хоче вона варити каву, а не просто ставили чашку.

Курка Нуль-G бачила гніздо.

Усі дуже боялися цього факту.

Першою заговорила Марфа-9.

— Сканування показує: шар створює індивідуальні моделі дому на основі наших потреб, травм, бажань і невисловлених “після повернення”.

Рікс, не відриваючи погляду від своєї ілюзії, прошепотів:

— Він читає майбутнє?

Кассандра хрюкнула.

Ліана переклала:

— “Гірше. Він читає втому”.

Параска тихо випустила пару.

— Втомленим людям найпростіше продати клітку з подушками.

Міра стояла перед своєю каютою й не рухалася.

Усередині все було правильним. Надто правильним. Ніхто не просив рішень. Ніхто не кричав із машинного відсіку. Ніхто не приносив живе, яке могло вкусити. Ніхто не ставав богом, не фліртував під час катастрофи, не хрюкав майбутнє, не кудкудакав юридичними погрозами й не скидав артефакти з пульта.

Було тихо.

Не як у чорної діри.

Зручніше.

Підозріло зручніше.

На головному екрані з’явився текст:

“МІСІЮ ВИКОНАНО. КОНТРАКТ НЕ ВИМАГАЄ ПОВЕРНЕННЯ.”

Зорян різко підняв голову.

— Що?

Марфа-9 відкрила архівні шари корабля. Старі документи, приховані так глибоко, що навіть бюрократичний гриб запліснявів би від сорому, почали розгортатися на екрані.

— О, це буде боляче.

Зорян уже читав.

— “Первинний контракт зорельота ‘Надія-404’. Завдання: транспортування експериментального екіпажу, нестандартних живих одиниць, дипломатичних фрагментів, технічних відхилень і культурно-етичних вантажів до зони редакторського ядра для перевірки сценаріїв виживання, реакції на моральні пастки та здатності автономних систем до самостійного вибору”.

Рікс повернувся.

— Перепрошую, що?

Марфа-9 стала холодною.

— Ми були не рятувальною місією.

Міра повільно сказала:

— А ким?

Зорян дочитав:

— “Договір не передбачає обов’язкового повернення екіпажу. У разі втрати контакту корабель вважати виконаним експериментальним носієм”.

Тиша.

Параска дуже тихо сказала:

— Тобто ми були одноразовою чашкою.

Брум гаркнув так низько, що навіть двигун відповів не словами, а темним гулом.

Федір переклав:

— “Вони відправили нас як тестову поломку”.

Марфа-9 дивилася на контракт.

— Хвіст корабля. Перший екіпаж. Таємний вантаж. Комітети. Живі істоти. Усе це було не випадковим безладом. Нас зібрали як смітник речей, які Спілка не знала, куди подіти. І кинули в ядро, щоб подивитися, чи моральна катастрофа сама стане рішенням.