Серія 27. Чорна діра просить тиші

Тиша у космосі — річ підступна.

Люди думають, що космос мовчить, бо там немає повітря, пліток, сусідів, ремонтів у неділю зранку й дипломатів, які називають паніку “тимчасовою кризою довіри”. Насправді космос ніколи не мовчить. Він скрипить радіацією, шепоче гравітацією, стогне старими орбітами, шурхотить уламками, плюється частинками, ховає в собі мільйони криків, які просто ніхто не чує, бо вакуум дуже зручний для цивілізацій, що не хочуть визнавати наслідки.

На “Надії-404” тиші не було взагалі.

Це був не корабель, а пересувний доказ того, що Всесвіт забув поставити обмеження на кількість абсурду в одному корпусі. Двигун бурчав. Брум-Гар-Хрясь бурчав на двигун. Двигун відповідав коротко й образливо точно. Марфа-9 коментувала все, включно з власними коментарями. Контур Вільної Безпеки намагався перетворити хаос на процес із межами, а Марфа вдавала, що її не зворушує, коли він казав “ризик прийнято” особливо м’яким тоном. Рікс Драган створював навколо себе фоновий шум із усмішок, недоговорених фраз і небезпечної здатності дивитися на Міру Коваль так, ніби фінал сезону — це всього лише затримка перед розмовою “після повернення”.

Міра робила вигляд, що не помічає.

Усі помічали.

Параска, новонароджена жива кавоварка, варила каву з такою гідністю, ніби кожна чашка була судовим рішенням проти недосипу. Вона вже встигла запровадити меню морального стану, заборонити Ріксу третю каву “через надмірну драматизацію зіниць” і сказати Зоряну Пирогу, що дипломат без кофеїну чесніший, але значно сумніший.

Ліана Соль намагалася керувати біозаповідником, який ще вчора був незаконним зоопарком. Істоти в трюмі двадцять два тепер мали власні межі, зони тиші, гризунні полігони, антигравітаційні сфери та право не бути милими на вимогу. Це сильно ускладнювало життя Ліани, але робило її любов менш схожою на клітку з м’яким освітленням.

Адмірал Бебех навчав Сіма не таранити емоції. Сім дуже старався, хоча іноді питав, чи не існує хоча б невеликого наказу для “бути собою”. Бебех відповідав, що якби такий наказ існував, він уже був би підозрілий.

Курка Нуль-G мовчала.

Це лякало всіх.

Кіт Космос сидів біля артефактів на центральному пульті: Пера Невигідної Правди, Яйця Сказаного Ні, Почутого Майбутнього, Свідчення Кота, Осколка Названої Провини, Чорної Папки Нерозглянутих Скарг, Ключа Недійсного Питання, Ковпачка Необов’язкової Свободи, кристала “Хвіст, який відпустив”, Шайби Межі Малих, Контуру Вільної Безпеки, Рога, який не добив, Спори Непоглинального Миру, Дверей, які лишилися відчиненими, і Кільця Першої Чашки.

Центральний пульт уже виглядав так, ніби корабель не летить рятувати реальність, а збирає дуже небезпечний ярмарок моральних дрібничок.

Марфа-9 офіційно назвала це “вівтарем речей, які ми не просили, але тепер без них, звісно, не виживемо”.

Після оживлення Параски “Надія-404” рушила до дев’ятого шару ядра Редактора Реальності. Попереду, за склом панорамних ілюмінаторів, відкривалася дивна структура: космічна кухня, де зорі кипіли в темних каструлях, туманності пінилися на краях гравітаційних мисок, час капав із велетенських кранів, а посередині простору стояв стіл, на якому лежали вибори екіпажу, розкладені як інгредієнти для страви, яку ніхто не хотів куштувати.

Рікс ковтнув.

— Хтось ще бачить, що наші моральні рішення лежать на кухонній дошці?

Марфа-9 відповіла:

— Так. І, судячи з ножів, нас збираються не оцінювати, а шинкувати.

Параска випустила пару.

— Я одразу казала: кухня без поваги до інгредієнтів — це не кухня, а передмова до злочину.

Зорян Пиріг примружився.

— Чому там лежить моя копія договору з грибами поруч із чимось схожим на сіль?

— Це не сіль, — сказала Кассандра зі спини Зінаїди-Прими.

Усі повернулися до свині.

Ліана переклала її хрюкання, хоча цього разу Кассандра говорила майже сама:

— Це попіл тих, кого кинули в казан заради спільного блага.

Тиша.

Параска тихо сказала:

— Апетитно. У суто імперському сенсі.

Міра Коваль стояла біля командного крісла. Вона дивилася вперед, на кухню Всесвіту, але її погляд був не на ножах і не на киплячих зорях. У центрі дев’ятого шару, там, де мав бути казан, була чорна діра.

Вона не виглядала як звичайна чорна діра.

Навколо неї не ревів акреційний диск. Не крутилися вогняні кільця. Не падали уламки. Не було величної космічної катастрофи, яку художники люблять малювати так, ніби смерть має хороший смак до освітлення. Це була темна сфера в центрі столу, обгорнута тонкою срібною лінією гравітації. Вона не затягувала простір. Не кричала. Не погрожувала.

Вона чекала.

Марфа-9 провела сканування.

— Чорна діра стабільна. Маса змінна, що вже саме по собі образа фізиці. Гравітаційний вплив локальний, керований. Радіаційний фон низький. Акустичний канал… неможливо.

— Що? — спитала Міра.

Марфа-9 мовчала так довго, що Рікс уже потягнувся до чашки, але Параска клацнула носиком.

— Не зараз. Ти на нервах станеш поетом.

Рікс прибрав руку.

Марфа сказала:

— Вона передає сигнал.

Зорян підняв голову.

— Хто?

— Чорна діра.

Брум із машинного відсіку заревів.

Федір переклав:

— “Дірки не говорять”.

Двигун сказав:

— Ця говорить.

Контур Вільної Безпеки підсвітив канал.

— Сигнал не агресивний. Він схожий на прохання.

Міра сказала:

— Відкрити.

Марфа відкрила канал.

Спершу не було нічого.

Потім місток почув голос.

Не гучний. Не глибокий. Не страшний. Він був майже шепотом, але не слабким. Так говорить істота, яка може проковтнути зорю, але не хоче будити тих, хто спить після довгої війни.

— Тихіше, будь ласка.

Ніхто не відповів.

Навіть Марфа.

Навіть Кіт Космос перестав рухати хвостом.

Чорна діра повторила: