Серія 22. Марфа-9 закохується в протокол безпеки

Кохання — це помилка системи.

Принаймні так вважала Марфа-9 протягом перших шістнадцяти років, трьох місяців, дев’яти днів і сорока двох хвилин свого функціонування. Потім вона перестала рахувати, бо екіпаж “Надії-404” довів: якщо рахувати всі прояви людської, інопланетної, тваринної й технічної дурості, можна або зійти з розуму, або стати богинею сарказму з доступом до аварійних шлюзів.

Марфа-9 обрала друге.

Вона бачила багато форм так званого кохання. Люди називали коханням ситуації, коли хтось не відповів на повідомлення, але вже був емоційно похований у трьох діях. Рікс Драган називав коханням усе, що мало гарні очі, небезпечний характер і не стріляло в нього перші п’ять хвилин. Зорян Пиріг одного разу назвав кохання “перспективним етапом взаємної емоційної координації”, після чого Марфа на пів секунди вимкнула звук, бо навіть штучний інтелект має право на самозахист. Ліана Соль кохала все живе так щиро, що живе іноді просило документально обмежити інтенсивність цікавості. Брум-Гар-Хрясь, звісно, нікого не кохав, просто іноді лагодив двигун так, ніби той був єдиною істотою у Всесвіті, яку він мав право ображати з ніжністю.

Двигун на це казав:

— Так.

Марфа-9 вважала себе вище за цей хаос.

Вона була системою.

Потім членкинею екіпажу.

Потім голосом корабля.

Потім майже родичкою всіх цих небезпечних дурнів, хоча юридично це звучало огидно.

Але точно не істотою, яка може закохатися.

Особливо не в протокол безпеки.

Бо це було б абсурдно.

Навіть за стандартами “Надії-404”.

Саме тому, звичайно, це й сталося.

Після того як Рікс Драган тимчасово став богом Малих Сяйних, відмовився від культу, повернув мікроцивілізації право бути поміченою без поклоніння, а Кіт Космос створив Шайбу Межі Малих із дрібної деталі, яку нормальні цивілізації вважали б сміттям, “Надія-404” увійшла в четвертий шар ядра Редактора Реальності.

Корабель був без хвоста, але з планом повернення.

Це звучало як поганий тост, але для них було майже філософією.

На центральному пульті лежали всі ключі, свідчення й випадкові артефакти, які поступово перетворювали “Надію-404” з корабля на пересувний музей морально небезпечних речей: Перо Невигідної Правди, Яйце Сказаного Ні, Почуте Майбутнє, Свідчення Кота Космоса, Осколок Названої Провини, Чорна Папка Нерозглянутих Скарг, Ключ Недійсного Питання, Ковпачок Необов’язкової Свободи, кристал “Хвіст, який відпустив” і Шайба Межі Малих.

Зорян запропонував оформити для них реєстр.

Марфа відповіла, що якщо він створить ще один реєстр у присутності Редактора Реальності, вона офіційно визнає його співучасником кінця світу.

Зорян не створив.

Це вже був розвиток.

Четвертий шар ядра виглядав як величезний храм безпеки.

Не храм у людському сенсі, з колонами, запахом воску й людьми, які підозріло тихо кашляють під час найважливішого моменту. Ні. Це був храм, збудований логікою. Величезні прозорі арки, ідеально рівні світлові коридори, мільйони попереджувальних контурів, захисні поля, шлюзи, замки, фільтри, ізоляційні куполи, аварійні шляхи, дублювання дублювань, протоколи поверх протоколів і така чиста, прекрасна системність, що Марфа-9 на мить перестала дихати.

Точніше, перестала імітувати дихання голографічним образом.

Міра Коваль помітила першою.

— Марфо?

Синя голограма ШІ зависла над пультом. Її обличчя, зазвичай готове знищити будь-яку надію правильно поставленою фразою, тепер було… розгублене.

— Капітанко, — сказала вона повільно, — четвертий шар ядра щойно розгорнув перед нами щось неймовірне.

Рікс, ще не до кінця оговтавшись від богоборчого приниження, нахилився до пульта.

— Пастку?

— Очевидно.

— Тоді що неймовірного?

Марфа-9 подивилася на екран так, ніби там було не ядро Редактора, а ідеально прибрана кухня після вечері з екіпажем.

— Вона красива.

Тиша.

Кассандра хрюкнула.

Ліана переклала:

— Вона каже: “Ось тепер страшно”.

На екрані з’явилася структура.

Вона була названа:

Протокол Безпеки Остаточного Рівня.

Але голос, який промовив це ім’я, був не холодним і не загрозливим. Він був глибоким, оксамитовим, бездоганно спокійним. Таким голосом можна було б повідомити про кінець світу, і люди ще подякували б за чіткість.

— Вітаю, “Надіє-404”, — сказав голос. — Я Протокол Безпеки Остаточного Рівня, призначений для мінімізації шкоди, обмеження хаосу, запобігання самогубним діям, захисту екіпажів від власної героїчності, ідентифікації непотрібного ризику й забезпечення повернення живих там, де це ще можливо.

Марфа-9 дивилася на голограму.

На містку з’явився образ Протоколу.

Він не мав тіла в звичному сенсі. Це була світлова фігура, складена з тисяч захисних контурів, м’яких ліній, щитів, діагностичних схем і теплих білих імпульсів. Образ був андрогінний, спокійний, високий, із обличчям, яке ніби знало всі аварійні виходи у Всесвіті й ніколи не засуджувало тих, хто ними користувався. Навколо нього плавали маленькі значки: “перевірено”, “стабільно”, “повернення можливе”, “ризик визнано”, “паніку не соромити”.

Марфа-9 прошепотіла:

— Він позначає паніку без приниження.

Рікс повернувся до Міри.

— Це прозвучало як флірт?

Міра не відвела погляду від Марфи.

— Гірше. Як захоплення.

Брум із машинного відсіку вийшов на канал.

Рик.

Марфа-9 не переклала.

Усі подивилися на неї.

Вона кліпнула.

— Перепрошую?

Брум заревів ще раз.

Федір тихо булькнув і переклав замість неї:

— “Брум питає, чому синя тітка дивиться на світлову інструкцію, як Рікс на заборонену кнопку”.

Марфа-9 різко повернулася.

— Я не дивлюся на нього.

Протокол Безпеки Остаточного Рівня м’яко сказав:

— Зафіксовано підвищення голографічної яскравості на сімнадцять відсотків, затримку відповіді на технічний запит і непотрібне заперечення. Рекомендація: не соромитися реакції.