Серія 20. Міра оголошує день без ідіотів

У кожного капітана є межа.

У хороших капітанів вона проходить десь між “екіпаж втомився” і “треба дати людям поспати”. У поганих — між “витрати палива перевищено” і “кого можна списати в герої”. У капітанів Галактичної Спілки межа часто оформлена у вигляді внутрішнього наказу, трьох додатків, чотирьох підписів і м’якого формулювання “тимчасове оптимізування особового складу”, після якого хтось обов’язково гине в дуже економічний спосіб.

У Міри Коваль межа була проста.

Вона наставала тоді, коли чергова жива істота на борту “Надії-404” робила щось настільки дурне, що навіть Марфа-9 на секунду втрачала сарказм і шукала в архівах молитви технічного походження.

Після того як “Надія-404” втратила хвіст біля першого шару ядра Редактора Реальності, корабель став коротшим, легшим, чеснішим і приблизно на сорок відсотків нервовішим. Хвостовий модуль, який довго зберігав страх першого екіпажу, нарешті відпустив їх і пожертвував корпусом, щоб перекрити редагувальний потік. У центральному пульті тепер лежав кристал пам’яті: “Хвіст, який відпустив”.

Він світився тихо.

Надто тихо.

Так світяться речі, які зробили щось важливе й тепер не потребують оплесків.

Кіт Космос сидів поруч із кристалом і дивився на нього з повагою, яку ніхто не міг довести, але всі боялися заперечити.

Корабель хитало після втрати хвостової стабілізації. Рікс Драган тримав курс руками, нервами й новою відповідальністю, яка сиділа на ньому ще трохи незручно, як форма після ремонту. Брум-Гар-Хрясь сварився з двигуном, двигун відповідав короткими “так” і “ні”, Зорян Пиріг переформульовував протокол повернення, Ліана Соль перевіряла контейнери, Федір відмовлявся перекладати приватні думки без згоди, Пампушка ревнувала до кристала хвоста, Зінаїда-Прима не довіряла підлозі, Кассандра хрюкала майбутнє у режимі “погано, але ще не кінець”, Бебех охороняв прохід, Курка Нуль-G намагалася знести яйце в вентиляції, а Омелько-7 запитав, чи треба переоцінити баланс корабля після втрати хвостового модуля.

Саме після цього Міра встала.

Повільно.

Дуже повільно.

На містку стало тихо.

Навіть Курка Нуль-G перестала кудкудакати, хоча, можливо, просто зрозуміла, що сьогоднішня атмосфера не підтримує птахів із творчими планами.

Міра Коваль стояла в центрі містка, темна форма трохи пошкоджена, волосся вибилося з дисципліни, очі гострі, як аварійний ніж у руках людини, яка вже втратила хвіст корабля, пережила астероїд із претензіями, свиню з майбутнім, кота з безоднею, піратів-скаржників, планету-самогубцю і телепатичного слизня, але все ще не мала права просто лягти на підлогу й сказати: “Всесвіте, сам керуй цим цирком”.

Вона глянула на екіпаж.

На всіх.

На Рікса, який негайно вирівняв спину.

На Марфу, яка зависла над пультом і вже приготувала коментар, але не наважилась його запустити.

На Зоряна, який сховав планшет за спину, ніби той був зброєю масового пояснення.

На Ліану, яка швидко відсунула контейнер Пампушки від Мовчунчика, бо, здається, щойно помітила, що слизота пробує показати ревнощі кислотою.

На Брума в каналі машинного відсіку, який завмер із гайковим ключем над панеллю.

На Бебеха, який гордо стояв біля тактичного пульта, але навіть він відчув, що зараз не час тарану.

На Зінаїду, що мукнула дуже тихо.

На Кассандру, яка з цікавістю чекала катастрофи.

На Курку Нуль-G, яка сховала під крило щось дуже схоже на яйце.

На Кота Космоса, який, як завжди, виглядав так, ніби все це нижче за його духовний рівень, але він лишається з гуманітарних причин.

І Міра сказала:

— Оголошую день без ідіотів.

Тиша стала абсолютною.

Потім Марфа-9 обережно підняла голографічну руку.

— Капітанко, уточнення. Ви маєте на увазі день без ідіотських рішень, без ідіотської поведінки, без ідіотських реплік, без ідіотських маневрів, без ідіотських експериментів, без ідіотських документів, без ідіотського птахівництва чи без екіпажу як такого?

Рікс тихо сказав:

— Останній варіант виглядає логічним, але сумним.

Міра не усміхнулася.

— Усе.

Марфа-9 завмерла.

— Все?

— Так. Від цієї миті й до входу в наступний шар ядра: ніяких імпровізацій без дозволу. Ніяких червоних, малинових, фіолетових, метафізичних чи “та воно само” кнопок. Ніяких експериментів із живим, мертвим, напівживим, майбутнім, слизовим, котячим чи курячим. Ніяких довгих протоколів. Ніяких героїчних маневрів. Ніяких яєць без дозволу. Ніяких скарг, які можна відкласти на після фіналу. Ніяких “а що найгірше може статися”. День. Без. Ідіотів.

Рікс повільно поклав руки на пульт.

— Для протоколу: я ніколи не казав “а що найгірше може статися” перед чимось справді поганим.

Марфа-9 повернулася до нього.

— Ріксе, це речення саме себе спалило від сорому.

Кассандра хрюкнула.

Ліана переклала:

— Вона каже: “У тридцяти семи майбутніх саме після цієї фрази хтось помирав смішно”.

Рікс опустив очі.

— Прийнято. День без ідіотів.

Зорян підняв руку.

— Чи потрібно оформити наказ?

Міра подивилася на нього.

Зорян опустив руку.

— Усно достатньо.

— Добре.

Брум заревів із машинного відсіку.

Марфа переклала:

— “А якщо корабель зроблений з ідіотських рішень, чи наказ технічно не забороняє йому існувати?”

Міра заплющила очі.

— Бруме.

— “Я питаю як інженер”.

Марфа-9 додала:

— На жаль, питання має технічну вагу.

Міра відкрила очі.

— Кораблю дозволено існувати. Екіпажу дозволено дихати. Дурням дозволено бути присутніми. Ідіотизму — ні.

Курка Нуль-G кудкудакнула.

Марфа переклала:

— “Це дискримінація творчих процесів”.

— Курко, — сказала Міра, — сьогодні жодної творчості, яка має шкаралупу.

Курка образилася всією пухнастою геометрією.