Серія 18. Техогляд перед смертю

Перед смертю люди поводяться по-різному.

Одні пишуть заповіти, де раптом згадують, що любили когось більше, ніж дозволяли собі казати. Інші миряться із ворогами, бо дуже не хочуть входити у вічність із відкритими претензіями. Треті шукають винного, бо навіть перед кінцем приємно мати когось конкретного, на кого можна покласти весь безлад існування.

Екіпаж “Надії-404” перед можливою смертю проходив техогляд.

Це було так абсурдно, що Марфа-9 спочатку навіть не пожартувала.

А коли ШІ з характером втомленої української тітки не жартує — значить, або Всесвіт закінчився, або хтось приніс формуляр.

Цього разу було друге.

Після того як Федір випадково переклав зайве, відкривши не тільки приховані думки екіпажу, а й головний страх Редактора Реальності — його нездатність витримати невизначеність живого, — “Надія-404” наблизилася до зовнішнього кільця ядра. За ілюмінаторами простір уже не був нормальним. Там плавали уламки невдалих версій реальності: планети, які майже стали зручними; цивілізації, які майже погодилися на стерильне щастя; флоти, що майже забули, чому воювали; закохані, які майже сказали правду, але замість цього обрали пристойну тишу.

У центрі всього висіло ядро Редактора.

Воно не мало форми, яку можна було б описати без втрати самоповаги. Воно було одночасно оком, книгою, судом, механізмом, ротом, чорнильною плямою й адміністративною помилкою, яка отримала божественні повноваження. Навколо нього крутилися фрази, протоколи, вироки, корекції, скасовані майбутні, стерті імена, виправлені біографії та напівготові світи, у яких уже не було болю, бо не було нікого, хто мав би право боліти.

“Надія-404” летіла туди з усіма своїми ключами.

Перо Невигідної Правди.

Яйце Сказаного Ні.

Почуте Майбутнє Кассандри.

Свідчення Кота Космоса.

Осколок Названої Провини.

Чорна Папка Нерозглянутих Скарг.

Ключ Недійсного Питання.

Право Федора на перекладацьку відмову.

І ще кілька речей, які не мали офіційного статусу, але, ймовірно, були важливіші за половину законів Спілки: довіра Міри, точність Рікса, сарказм Марфи, Брумові образи, Зінаїдине презирство до підлоги, Бебехова честь, Ліанині нові межі, Пампушкині ревнощі, Куряче право не бути сніданком і Омелькова здатність рахувати навіть тоді, коли реальність уже нервово пакувала валізи.

Усі готувалися до входу.

Міра Коваль стояла на містку, тримаючи руки на краю центрального пульта. Вона була спокійна, але цей спокій не був миром. Він був добре затягнутим ременем перед стрибком у вакуум. Темна форма сиділа на ній бездоганно, хоча після сімнадцяти серій навіть тканина, здається, почала розуміти, що дисципліна — це не відсутність тріщин, а вміння не розсипатися, коли всі тріщини вже внесені в журнал.

Рікс Драган сидів у пілотському кріслі й не крутився.

Це досі тривожило Марфу.

— Пілот сидить рівно, руки на пульті, не посміхається як контрабандист перед весіллям і не пропонує красивий маневр, — сказала Марфа-9, з’явившись над пультом синьою голограмою. — Я не хочу перебільшувати, але, можливо, ми вже в альтернативній реальності.

Рікс не відвів очей від курсу.

— Я можу посміхнутися, якщо вам так спокійніше.

— Ні. Мені спокійніше, коли ви не робите нічого, що вам природно.

Міра ледь глянула на нього.

— Тримай курс.

— Точно.

— Без демонстрації прогресу.

— Це складніше.

— Саме тому корисніше.

Він усміхнувся вже зовсім трохи.

— Ви сьогодні особливо небезпечні у своїй педагогіці.

Марфа-9 миттєво сказала:

— Еротичний підтекст зафіксовано. Рівень: передсмертно-стриманий. Рекомендація: відкласти, поки корабель не перестане бути технічною метафорою нашої психіки.

Кіт Космос сидів біля ключів і моргнув.

Марфа додала:

— Кіт згоден. Або засуджує. Різниця, як завжди, недоступна смертним.

Зорян Пиріг стояв біля дипломатичного пульта з коротким протоколом входу до ядра. Документ складався з одного речення:

“Ми не просимо реальність бути зручною; ми вимагаємо, щоб її не переписували без згоди живих”.

Марфа-9 прочитала його вже кілька разів і щоразу ставала підозріло тихою. Зорян еволюціонував із бюрократичного туману в людину, здатну сказати щось чесне без двадцяти додатків, і це виглядало майже неприродно.

Ліана Соль перевіряла біологічні контейнери. Мовчунчик світився м’яко, Пампушка ревниво булькала, Федір відпочивав у спеціальному ізольованому полі після своєї перекладацької катастрофи й виглядав одночасно винним, гордим і слизовим. Зінаїда-Прима левітувала в задній частині містка, тримаючи Кассандру на спині, а Курка Нуль-G сиділа над навігаційним кільцем із виглядом істоти, яка вже одного разу врятувала планету яйцем і тепер чекала, коли всі нарешті визнають її стратегічну цінність офіційно.

Бебех стояв біля тактичного пульта.

Брум-Гар-Хрясь перебував у машинному відсіку й проводив, за його словами, “останню перевірку перед тим, як ця купа сорому спробує вкусити бога за редагувальну дупу”.

Марфа відмовилася перекладати це дослівно в журнал, але всі все одно зрозуміли.

І саме тоді, коли “Надія-404” мала перейти межу зовнішньої оболонки ядра, перед кораблем з’явився знак.

Не фізичний.

Гірше.

Адміністративний.

На всіх екранах одночасно спалахнуло повідомлення:

“ВХІД ДО ЯДРА РЕДАКТОРА РЕАЛЬНОСТІ ДОЗВОЛЕНО ЛИШЕ ПІСЛЯ ПРОХОДЖЕННЯ ОБОВ’ЯЗКОВОГО ПЕРЕДФІНАЛЬНОГО ТЕХНІЧНО-МОРАЛЬНОГО ОГЛЯДУ”.

Пауза.

Рікс повільно повернувся.

— Технічного — ще розумію. Морального?

Марфа-9 дуже повільно сказала:

— Перед нами техогляд перед смертю. Я не знаю, хто у Всесвіті відповідає за жанрову іронію, але хочу подати скаргу, обійняти його й викинути у шлюз в одному процесі.

Міра стиснула пальці.

— Марфо. Джерело?

— Сигнал іде від Станції Прикінцевої Придатності.