Серія 15. Пірати з відділу скарг

У нормальних цивілізаціях пірати виглядали передбачувано.

Вони мали чорні корпуси кораблів, незаконні гармати, погані манери, татуювання з черепами, сумнівні капітани й музичний супровід, який одразу натякав: зараз або грабуватимуть, або дуже голосно пояснюватимуть, чому грабіж — це теж форма підприємництва.

У Галактичній Спілці пірати були різні.

Були пірати-сентименталісти, які перед нападом надсилали вибачення родинам жертв. Були пірати-естети, які грабували лише кораблі з поганим дизайном. Були пірати-екологи, що захоплювали танкери, випускали паливо в космос і потім писали маніфест про моральну чистоту вакууму. Були навіть пірати-дієтологи, які крали тільки цукор, сіль і впевненість людей у майбутньому.

Але найстрашнішими вважалися не вони.

Найстрашнішими були пірати з відділу скарг.

Їх боялися не через гармати.

Гармати можна було збити, обійти, заглушити, обдурити, розігріти до самознищення або, у крайньому разі, доручити Бруму пояснити їм технічну нікчемність.

Піратів з відділу скарг боялися через інше.

Вони приходили з претензіями.

А претензія, правильно оформлена, страшніша за плазмову торпеду, бо торпеда хоча б чесно вибухає, а претензія може роками лежати в системі, набрякати образою, збирати підписи, створювати копії, вимагати відповіді, блокувати шлюзи, заморожувати рахунки, відкривати внутрішні перевірки й доводити навіть ШІ до думки: “А може, простіше було б вибухнути?”

Після зустрічі з астероїдом Салмар-Один, який не був астероїдом, а уламком знищеної планети, “Надія-404” летіла до зовнішньої оболонки ядра Редактора Реальності з новим важким ключем на центральному пульті — Осколком Названої Провини. Він лежав поруч із Пером Невигідної Правди, Яйцем Сказаного Ні й живим маршрутом Почутого Майбутнього, що все ще реагував на Кассандрине хрюкання.

Осколок світився тепло й болісно.

Ніхто не хотів довго на нього дивитися.

Саме тому Кіт Космос сидів поруч і дивився за всіх.

Міра Коваль стояла біля командного пульта. Після Салмару вона говорила менше. Не тому, що їй бракувало слів. Навпаки — їх було надто багато, і кожне важило, як шматок планети. Її темна форма була застібнута не повністю, волосся трохи розтріпане після безсонного чергування, очі різкі, глибокі, небезпечно живі. Вона виглядала як людина, яка вже пройшла через брехню, невисловлені накази, сингулярну курку, пророчу свиню, кота-свідка, моральний астероїд і все ще готова сперечатися з реальністю без макіяжу й дозволу.

Рікс Драган сидів у пілотському кріслі, тримаючи курс рівно.

Це всіх нервувало.

Раніше Ріксова впевненість була схожа на красиву пожежу: яскраво, гаряче, усі дивляться, потім хтось плаче над уламками. Тепер він став обережнішим. Не нудним — до нудності йому ще треба було пережити три духовні перевтілення, сім заборон на кнопки й, можливо, шлюб із власною відповідальністю. Але обережнішим.

Марфа-9 це фіксувала як медичну аномалію.

— Пілот тримає курс уже двадцять дев’ять хвилин без спроби назвати маневр на свою честь, — сказала вона, з’явившись над пультом синьою голограмою. — Якщо так піде далі, я почну підозрювати, що Рікса замінили на морально стабільну копію. Огидна думка. Майже заважає сарказму.

Рікс не відвів очей від маршруту.

— Я просто зрозумів, що точність теж може бути красивою.

Марфа-9 завмерла.

— Капітанко, він цитує ваші уроки. Це вже не просто розвиток. Це проникнення педагогіки в небезпечну зону.

Міра кинула на Рікса короткий погляд.

— Не перебільшуй прогрес.

— Я просто використав вашу фразу.

— Саме це й небезпечно.

— Ви хвилюєтесь за авторські права?

— За наслідки.

Рікс усміхнувся краєм губ.

— Наслідки — наш жанр.

Марфа-9 сказала:

— А ще наша травма, маршрут і, здається, один із другорядних персонажів, який входить без дозволу.

Наслідок справді стояв біля заднього пульта.

— Я почув своє ім’я.

— Звісно, почув, — сказала Марфа. — Ви ж з’являєтесь, коли сюжетний пил ще не осів.

Наслідок подивився на головний екран.

— Вам треба бути обережними. Після Салмару шлях до ядра став видимішим. А все видиме легше перехопити.

— Хто може перехопити шлях усередині Архіву? — спитав Зорян Пиріг.

Зорян стояв біля дипломатичного пульта, і в його руках був планшет із новим протоколом: “Ми йдемо до ядра не як чисті, а як відповідальні”. Протокол був короткий. Марфа-9 уже тричі перевірила його на приховану бюрократичну опухлість і не знайшла нічого небезпечного, що лякало її більше, ніж якби знайшла.

Наслідок відповів:

— Ті, чиї скарги колись не були розглянуті.

Омелько-7 у фінансовому відсіку миттєво вийшов на канал:

— Нерозглянуті скарги? Уточніть період, категорію, відповідального, статус, форму подання, наявність додатків і чи передбачено резерв під потенційні зобов’язання.

Кассандра, що сиділа на спині Зінаїди-Прими, хрюкнула.

Ліана Соль переклала:

— Вона каже: “Бухгалтер щойно покликав біду по імені, прізвищу й номеру справи”.

Марфа-9 зітхнула.

— Прекрасно.

На головному екрані спалахнув сигнал.

Не бойовий.

Адміністративний.

Це було значно страшніше.

У відкритому каналі з’явилося повідомлення, оформлене ідеально: рівні поля, чіткий шрифт, офіційна печатка, список додатків і тон, у якому відчувалося бажання зруйнувати чиєсь життя, але в межах регламенту.

Марфа-9 прочитала:

— “Повідомлення про примусове зупинення транспортного засобу у зв’язку з накопиченням неврегульованих скарг міжцивілізаційного, міжвидового, матеріального, морального, метафізичного та післясмертного характеру”.

Рікс повільно повернувся.

— Післясмертного?

Зорян зблід.

— О ні.

— Що “о ні”? — спитала Міра.

Зорян ковтнув.

— Це форма СК-13. Її використовували до розпаду Старого Контурного Апарату. Теоретично вона мала дозволяти загиблим цивілізаціям подавати претензії через архівні залишки, свідків або уповноважений пил.