Серія 14. Астероїд, який вимагав вибачень

У космосі є багато речей, у які краще не врізатися.

Планети — очевидно. Зорі — якщо ти не бог, не фанат самоспалення й не власник дуже дорогої страховки. Чорні діри — бо вони ніколи не питають, чи готовий ти до настільки глибокої близькості. Бюрократичні флотилії — бо навіть якщо виживеш фізично, тебе поховають у формах, додатках і пояснювальних записках. Колишні коханці з бойовими крейсерами — окрема категорія загрози, яку Рікс Драган радив обходити на відстані щонайменше трьох секторів, двох вигаданих імен і однієї моральної реформи.

Але “Надія-404” не врізалася в планету, зорю, чорну діру чи колишню Рікса з плазмовою артилерією.

Вона врізалася в образу.

Точніше, майже врізалася.

Бо перед шляхом до ядра Редактора Реальності, одразу після Безодні Неспостереженого, де Кіт Космос дивився в порожнечу так довго, що порожнеча першою моргнула, у внутрішньому архівному космосі з’явився астероїд.

Великий.

Темний.

Нерівний.

На перший погляд — звичайна кам’яна брила, яких у галактиці більше, ніж поганих політичних промов. Але на другий погляд ставало ясно: щось із ним не так. Бо звичайні астероїди не стоять посеред маршруту, не блокують древню дорогу до ядра реальності, не мають навколо себе корони з уламків дипломатичних табличок і точно не транслюють у відкритий канал фразу:

— ВИБАЧАЙТЕСЯ.

На містку “Надії-404” запала тиша.

Вона тривала рівно три секунди.

Потім Марфа-9 сказала:

— Нарешті. Камінь із більш зрілою емоційною позицією, ніж більшість цивілізацій.

Рікс Драган сидів у пілотському кріслі й дивився на екран, де астероїд повільно обертався, займаючи весь маршрут. Навколо нього світилися тріщини, схожі на старі шрами. Деякі були золотисті. Деякі — червоні. Одна тріщина мала форму підпису, але такого підпису, який поставили не чорнилом, а совістю, коли та ще була жива і вміла дряпатися.

— Він щойно сказав “вибачайтеся”? — спитав Рікс.

— Так, — відповіла Марфа. — І зробив це чіткіше, ніж половина ваших колишніх після вашого “це не те, що ти подумала”.

Міра Коваль стояла біля центрального пульта. Після Безодні вона була тихіша, але не м’якша. В її поставі з’явилася нова рівновага: вона вже не тримала все сама так, ніби якщо відпустить бодай один наказ, корабель розвалиться на моральні уламки. Але це не означало, що вона стала менш небезпечною. Навпаки. Людина, яка навчилася довіряти, але не втратила здатність наказувати, — це вже не просто капітанка. Це проблема для Всесвіту.

Вона дивилася на астероїд уважно.

— Марфо, аналіз.

— Геологія: частково природна, частково архівна, частково емоційно заряджена. Маса — непристойно велика. Гравітаційне поле — стабільне, але ображене. Поверхня містить сліди видобутку, обстрілу, дипломатичного перейменування і, що особливо огидно, меморіальної таблички, яку хтось потім здер.

Зорян Пиріг різко підняв голову.

— Меморіальної таблички?

— Так. Але не хвилюйтеся, Зоряне. Її здерли не ви. Ви тоді, ймовірно, ще були лише юним носієм майбутньої словесної небезпеки.

Зорян промовчав, що вже само собою було ознакою розвитку.

На спині Зінаїди-Прими, яка левітувала в задній частині містка з абсолютно законним дозволом, сиділа Кассандра. Після минулої серії свиня-пророчиця час від часу могла говорити голосом, коли Кіт Космос вважав екіпаж достатньо придатним для сенсу. Решту часу вона поверталася до хрюкання, бо, за її словами, “людям не можна давати забагато зрозумілості, вони одразу будують із неї міністерство”.

Кассандра хрюкнула.

Ліана Соль, що тримала контейнер із Мовчунчиком, переклала:

— Вона каже: “Не облітайте”.

Рікс уже відкрив рот.

Міра подивилася на нього.

Він закрив рот.

Марфа-9 задоволено сказала:

— Зафіксовано: пілот не запропонував очевидно дурний маневр до того, як його морально придушили. Прогрес стає підозріло регулярним.

Рікс поклав руки на пульт.

— Я просто хотів уточнити, чи не можна його облетіти.

Кассандра хрюкнула з огидою.

Ліана переклала:

— “Можна. У першому майбутньому вас розірве на ввічливі шматки”.

— Ввічливі? — перепитав Зорян.

— Так, — сказала Кассандра вже голосом, не піднімаючись зі спини Зінаїди. — Кожен шматок отримає свою траурну формулу.

Марфа-9 кивнула.

— Жахливо, але організовано. Майже стиль Спілки.

Кіт Космос сидів на центральному пульті біля трьох ключів: Пера Невигідної Правди, Яйця Сказаного Ні й живого маршруту Почутого Майбутнього, що тепер світився в навігації, як дуже нервова, але корисна свиняча лінія. Кіт дивився на астероїд із виразом істоти, яка не просто бачила цю кам’яну брилу раніше, а, можливо, була присутня, коли її вперше образили.

Міра нахилилася ближче до пульта.

— Космосе. Ти знаєш його?

Кіт моргнув.

Марфа-9 після короткої паузи сказала:

— Відповідь кота: “знати — це слово для тих, хто думає, що каміння мовчить”.

— Тобто знає, — сказав Рікс.

— Або образив ваше питання на трьох метафізичних рівнях, — відповіла Марфа. — Але практично — так.

Астероїд знову транслював:

— ВИБАЧАЙТЕСЯ.

Цього разу голос був не механічним. Він ішов через гравітаційне поле, через корпус корабля, через старі шви металу, через двигун, через кістки, копита, роги, пера, шерсть, штучні нейронні схеми й дипломатичну совість Зоряна, яка після чесного звіту ще не встигла наростити повний захисний панцир.

Омелько-7 з фінансового відсіку вийшов на канал:

— Уточніть, будь ласка, форма вибачень перед астероїдом передбачає компенсаційні виплати, символічний жест, реституцію, моральну амортизацію чи міжоб’єктне врегулювання без матеріальної оцінки?

Пауза.

Астероїд відповів:

— НЕ РАХУЙ МЕНЕ.

Омелько миттєво вимкнувся.

Марфа-9 сказала:

— Камінь щойно переміг бухгалтера. Я офіційно зацікавлена.