Серія 11. Курка Нуль-G несе проблему

На “Надії-404” було багато речей, які екіпаж навчився поважати не з мудрості, а з інстинкту виживання.

Червоні кнопки — не чіпати.

Пампушку — не годувати без нагляду.

Федора — не садити на голову дипломатам перед важливими переговорами, якщо не хочеш почути правду в найгірший момент.

Зінаїду — не називати вантажем.

Бебеха — не називати козлом без звання.

Кота Космоса — не питати, звідки він знає те, чого ще не сталося.

Брума — не перебивати під час ремонту, якщо не хочеш дізнатися про свою родину щось нове скреготунською мовою.

І найголовніше: курку Нуль-G не нервувати перед входом у зони з нестабільною гравітацією, архівними наказами, чорними дірами або сніданком.

Останнє правило існувало неформально, бо Зорян Пиріг так і не зміг юридично сформулювати різницю між “курка в невагомості” і “потенційне джерело локального кінця світу у шкаралупі”. Він пробував. Тричі. Один варіант займав дві сторінки й містив фразу “птахоподібний сингулярний репродуктивний ризик”, після чого Марфа-9 видалила документ і сказала, що Всесвіт уже достатньо страждає.

Курка Нуль-G офіційно перебувала в нижньому біологічному відсіку, де її мали тримати в комфортних умовах, подалі від реактора, двигуна, Брума, Пампушки й будь-яких людей із фразою “а що буде, якщо…”.

На практиці вона перебувала там, де хотіла.

Бо курка, пристосована до невагомості, не визнавала дверей як концепцію.

Вона літала коридорами корабля з гідністю маленького пернатого супутника, несла яйця у вентиляційних шахтах, на панелях доступу, одного разу — в дипломатичній валізі Зоряна, і дивилася на всіх так, ніби знала: цивілізації приходять і йдуть, а курка все одно знайде місце, де знести проблему.

Після проходження Коридору Непромовленого Наказу “Надія-404” зависла перед Міністерством Невимовленого.

Міністерство виглядало саме так, як і мало виглядати місце, де зберігаються всі слова, які ніхто не сказав вчасно: величезна темна споруда, схожа на державну установу після кінця світу, з вікнами-ротами, закритими так міцно, ніби там працювали чиновники, які боялися видихнути без погодження. Над центральним входом оберталася сфера з мертвих фраз, невисловлених зізнань, скасованих наказів, непроговорених вибачень і одного дуже довгого промовчання, яке, за припущенням Марфи-9, могло належати або адміралу, або чоловіку, якому сказали “нам треба поговорити”.

На містку було тихо.

Не мирно.

Саме тихо.

Після Коридору Непромовленого Наказу всі поводилися обережніше зі словами. Навіть Рікс Драган, що вже само по собі мало б викликати евакуацію медичного персоналу.

Міра Коваль стояла біля командного пульта й дивилася на Міністерство. Її обличчя було зібраним, суворим, але в очах лишалася втома людини, яка щойно пройшла через простір, де мовчання мало зуби. Комір її темної форми був трохи відкритий після довгого чергування, волосся — не бездоганне, але саме тому небезпечніше. Вона виглядала не як героїня плакатів Спілки, а як жінка, яка зможе витягти тебе з аварії, посварити за дурість і, якщо дуже пощастить, не вбити поглядом.

Рікс сидів у пілотському кріслі, незвично рівно. Він тримав руки на пульті не так, ніби збирався спокусити корабель на маневр, а так, ніби справді хотів зробити все правильно.

Марфа-9 помітила.

— Увага, екіпаже. Пілот сидить відповідально вже сімнадцять хвилин. Я не кажу, що це погано, але статистично перед такими явищами часто стаються землетруси, шлюби або інші непередбачувані руйнування.

Рікс навіть не усміхнувся одразу.

— Я треную точність.

Марфа завмерла.

— Капітанко, він сказав це добровільно. Потрібна медична перевірка?

Міра не відвела погляду від екрана.

— Ні. Хай тренується. Рідкісний вид треба берегти.

Рікс повернув голову.

— Ви щойно назвали мене рідкісним видом?

— Я ще не сказала “цінним”.

— Але напрямок перспективний.

— Не зіпсуй.

— Так точно.

Марфа-9 приклала голографічну руку до грудей.

— Я зараз переживаю щось схоже на гордість, але дуже не хочу з цим асоціюватися.

Брум-Гар-Хрясь перебував у машинному відсіку біля двигуна, який після попередньої серії навчився говорити “так” і через це став ще більш тривожним. Двигун гудів стабільно, але час від часу видавав звук, схожий на ображене бурчання. Брум відповідав йому серією образ, які Марфа перекладала лише частково, бо деякі скреготунські технічні метафори були заборонені трьома цивілізаціями й однією ремонтною гільдією з етичних причин.

Зінаїда-Прима левітувала в задній частині містка з дозволу капітанки. Після визнання її членкинею екіпажу вона стала поводитися ще величніше, хоча, за словами Марфи, “величність корови й так давно перевищувала допустимі стандарти”. На її спині сиділа Кассандра, свиня-пророчиця, похмура, як податкове майбутнє.

Кіт Космос сидів на Пері Невигідної Правди.

Перо, здається, не заперечувало.

Це всіх нервувало.

Ліана Соль стояла біля бічного пульта, тримаючи контейнер із Мовчунчиком — маленькою напівпрозорою істотою з Міністерства Невимовленого, яка харчувалася невисловленим, але після колективної терапії екіпажу стала менш голодною і більш філософською. Пампушка сиділа поруч і ревнувала до всіх нових істот одночасно. Це проявлялося в тому, що вона пускала бульбашки у формі сердитих сердечок, які лопалися з тихим звуком “пф”.

Зорян Пиріг готував короткий протокол входу до Міністерства.

Короткий.

Справді короткий.

Він написав: “Ми прибули, бо мовчання стало небезпечним”.

Марфа-9 прочитала й сказала:

— Зоряне, якщо ви продовжите так добре формулювати коротко, я почну підозрювати, що вас підмінили компетентною версією.

— Мене теж це турбує, — відповів він.

Саме в цей момент із вентиляції почулося тихе:

— Куд-кудах.

Усі завмерли.