Серія 9. Докторка Ліана приносить щось живе

На борту “Надії-404” існувала дуже проста інструкція щодо докторки Ліани Соль.

Вона складалася з одного речення:

“Якщо Ліана сказала, що нічого не принесла, негайно перевірити кишені, рукави, контейнер, волосся, лабораторію, вентиляцію, медвідсік, холодильник і моральний стан корабля”.

Ця інструкція з’явилася після випадку з фіолетовим грибком, який, за словами Ліани, “просто хотів жити”, а за словами Марфи-9, “просто хотів жити в легенях екіпажу”. Потім була історія з мініатюрним хижим мохом, що поїдав лише синтетичну шкіру, але чомусь почав із дипломатичних рукавичок Зоряна Пирога. Потім — Пампушка, рожево-зелена слизота, яка спочатку вважалася “маленькою кімнатною культурою”, а згодом навчилася емоційно множитися, обіймати вентиляцію й дивитися на Брума так, ніби той був не механіком, а великою смачною трубою.

Тому, коли “Надія-404” повільно рухалася від Залу Першої Брехні до Міністерства Невимовленого, а Ліана підозріло мовчала цілих дванадцять хвилин, Марфа-9 першою забила тривогу.

Не сиреною.

Гірше.

Материнським тоном.

— Докторко Соль, — сказала вона в загальний канал із голосом тітки, яка вже знає, що дитина сховала в кишені дохлу ящірку, але хоче, щоб дитина сама зізналася. — Ви нічого не хочете нам повідомити?

Ліана, яка сиділа в лабораторному відсіку за зачиненими дверима, відповіла занадто швидко:

— Ні.

На містку всі завмерли.

Рікс Драган повільно повернувся в пілотському кріслі.

— Вона сказала “ні” так, ніби там уже є щупальця.

Міра Коваль стояла біля центрального пульта й переглядала маршрут до Міністерства Невимовленого. Після подій у Залі Першої Брехні вона ще не встигла відновити той рівень внутрішньої холодної дисципліни, який дозволяв не вбити екіпаж профілактично. У руках у неї був контейнер із Пером Невигідної Правди — артефактом, який писав лише те, що хтось не хотів бачити. Міра вже підозрювала, що цей предмет одного дня стане або ключем до порятунку реальності, або причиною найгіршої службової записки в історії.

Вона повільно підняла погляд.

— Ліано.

— Так, капітанко?

— Повтори відповідь повільніше.

Пауза.

— Н-ні.

Марфа-9 з’явилася над пультом у вигляді синьої голограми. Її обличчя мало вираз жінки, яка вже подумки витягла капці, качалку й протокол санітарного карантину.

— Брехня. Не ідеальна, але соковита. Рекомендую негайний обшук лабораторії, поки слово “миленьке” не пролунало офіційно.

Зорян Пиріг, який сидів за дипломатичним пультом і все ще переживав наслідки власного чесного звіту, обережно підняв руку.

— Можливо, не варто одразу припускати порушення. Після Залу Першої Брехні ми всі трохи змінилися.

Федір, живий слизень-перекладач, який відпочивав у прозорому контейнері поруч із ним, булькнув.

Марфа переклала:

— “Зорян хоче вірити в краще, бо сам щойно вперше за кар’єру сказав правду й тепер небезпечно романтизує моральний прогрес”.

Зорян поправив краватку.

— Це було зайве.

— Це було точно, — відповіла Марфа.

Кассандра, пророча свиня, що сиділа на спині Зінаїди-Прими, хрюкнула так, ніби майбутнє принесло погану новину в брудному пакеті.

Ліана, підключена до загального каналу, одразу сказала:

— Це хрюкання не обов’язково про мене.

Зінаїда мукнула.

Марфа переклала:

— “Саме про тебе”.

Адмірал Бебех стукнув копитом біля тактичного пульта.

— “Йти зараз”, — переклала Марфа. — “Поки воно не виросло до розміру рішення уряду”.

Міра вже йшла до дверей.

— Ріксе, місток на тобі.

Рікс випростався.

— Ви знову залишаєте мене за старшого?

— Ні. Я залишаю Марфу за старшу. Ти просто сидиш у кріслі й не створюєш нової епохи проблем.

— Це звучить менш героїчно.

— Саме тому безпечніше.

Він усміхнувся.

— А якщо щось піде не так?

Міра зупинилася біля дверей і глянула на нього через плече. Її погляд був темний, спокійний і достатньо гострий, щоб збрити з його обличчя зайву самовпевненість.

— Ріксе, якщо щось піде не так через тебе, я повернуся, і ти пошкодуєш, що Зал Першої Брехні не залишив тебе експонатом.

— Це майже турбота.

— Це попередження.

— Межа тонка.

Марфа-9 сухо сказала:

— Межа товста. Просто Рікс читає її в темряві й без дозволу.

Міра не усміхнулася.

Але Рікс помітив, що її губи ледь здригнулися.

Він був достатньо розумний, щоб не коментувати це.

Принаймні сьогодні.

Лабораторія Ліани Соль завжди виглядала так, ніби наука там перемогла порядок і взяла його в полон для дослідів.

Уздовж стін стояли контейнери, капсули, мініатюрні біокуполи, холодильні ящики, стерилізатори, які працювали лише тоді, коли не боялися вмісту, і кілька рослин, що вдавали декоративні, хоча Марфа давно підозрювала їх у політичній діяльності. На столі лежали прилади, пробірки, рукавички, захисні маски, два блокатори токсинів і одна чашка, з якої точно не можна було пити, але хтось усе одно поставив її поруч із кавовим термосом.

Міра зайшла першою.

За нею — Бебех, бо після п’ятої серії стало очевидно, що якщо на борту є можливість військово-етичного тарану, її краще мати під рукою. Потім — Марфа через портативний голографічний вузол. За нею — Зорян, бо чесний звіт дав йому небезпечне відчуття корисності. Федір їхав на маленькій антигравітаційній платформі й виглядав як слизовий свідок майбутнього сорому.

Ліана стояла посеред лабораторії.

Надто прямо.

Надто невинно.

Пампушка сиділа поруч у контейнері й виглядала так, ніби теж щось приховує. Це було погано, бо Пампушка зазвичай не приховувала нічого. Вона дивилася, пускала бульбашки й емоційно розчиняла межі.

Міра окинула лабораторію поглядом.

— Де воно?

Ліана поклала руку на груди.

— Капітанко, мені прикро, що ви одразу припускаєте порушення.