Серія 3. Рікс натискає червону кнопку

На борту “Надії-404” існувало кілька неписаних правил, які екіпаж виробив не завдяки мудрості, а через повторюваний біль.

Перше: якщо Брум-Гар-Хрясь лагодить двигун і починає співати, треба тікати, бо або двигун вибухне, або Брум згадав дитинство, а обидва варіанти приблизно однаково небезпечні.

Друге: якщо Ліана Соль каже “воно миле”, треба негайно закрити шлюзи, вентиляцію, душові кабіни, холодильник і власну душу.

Третє: якщо Зорян Пиріг починає фразу словами “з юридичної точки зору”, хтось уже помер морально, але ще не отримав відповідний документ.

Четверте: якщо свиня Кассандра хрюкає тричі поспіль, не потрібно питати, що це означає. Потрібно знайти найближчу міцну поверхню, обійняти її й попрощатися зі своїми планами на майбутнє.

П’яте, найголовніше: не залишати Рікса Драгана наодинці з червоною кнопкою.

На жаль, саме п’яте правило ніколи не працювало, бо червоні кнопки знаходили Рікса самі.

Після проходження Капітанського Фільтра Адекватності “Надія-404” зависла над невідомою планетою в режимі умовної стабільності. Умовної — бо на цьому кораблі стабільністю називали будь-який стан, у якому корпус ще не розділився на філософські частини, а екіпаж не почав писати заповіти на серветках.

На головному містку панувала напружена тиша. Вона була настільки неприродною, що Марфа-9 перевірила датчики шуму тричі, а потім тихо сказала:

— Увага. На борту зафіксовано підозрілу відсутність дурні. Рекомендую не радіти передчасно. Досвід показує, що дурня просто набирає розгін.

У центрі пульта, під прозорим силовим куполом, пульсувала червона кнопка.

Вона не світилася агресивно. Ні. Це було б чесно. Вона світилася м’яко, глибоко, майже інтимно, ніби не погрожувала катастрофою, а запрошувала на погано продуману вечерю при свічках. Біля неї сидів кіт Космос, чорний, мов застарілий гріх, із очима, які бачили Всесвіт без макіяжу і, схоже, були ним незадоволені.

Рікс стояв за три метри від пульта.

Це було офіційне досягнення. Марфа навіть внесла його в журнал.

“Пілот Рікс Драган перебуває на відстані трьох метрів від червоної кнопки та ще не торкнувся її. Медичне пояснення відсутнє”.

Міра Коваль стояла поруч із командним кріслом, не сідаючи. Вона не любила сидіти, коли корабель намагався зробити з її життя абсурдну драму з елементами технічного некромантства. У стоячому положенні легше було командувати, погрожувати, ухилятися від уламків і дивитися на Рікса так, щоб у нього хоча б ненадовго прокидався мозок.

— Повторюю для тих, хто має вибіркову пам’ять, самовпевненість і доступ до штурвала, — сказала вона. — Ніхто. Не. Натискає. Кнопку.

Рікс підняв руку.

— А якщо кнопка — частина маршруту?

— Тоді ми знайдемо інший маршрут.

— Якщо іншого немає?

— Тоді ми зробимо те, що роблять цивілізовані істоти.

— Заповнимо форму? — припустив Зорян Пиріг.

— Ні, — сказала Міра. — Подумаймо.

Зорян виглядав так, ніби йому запропонували вийти в космос без костюма, але з відкритим серцем.

— Думати без форми ризиковано.

Марфа-9 з’явилася над пультом у вигляді синьої голограми втомленої тітки, яка вже давно мала б відпочивати на цифровому морі, але натомість була змушена спостерігати, як органічні істоти винаходять нові способи померти.

— Зоряне, думання не оподатковується. Поки що. Не давайте Спілці ідей.

Брум-Гар-Хрясь, який лежав під боковою панеллю і трьома руками щось прикручував, четвертою показав у бік кнопки дуже образливий жест.

Марфа переклала:

— “Кнопка пахне поганою інженерією, древньою самовпевненістю і чоловіком, який зараз скаже: «А що найгірше може статися?»”

Усі подивилися на Рікса.

Рікс образився.

— Я такого не казав.

— Але твоє обличчя вже тренувалося, — сказала Міра.

Ліана Соль сиділа біля вентиляційної решітки з рожево-зеленою слизотою Пампушкою, яка після подій попередньої серії офіційно отримала тимчасовий статус “не вбивати, поки не доведе злі наміри”. Пампушка ніжно обіймала шматок труби й час від часу пускала бульбашки, у яких на мить проступали маленькі черепи. Ліана називала це “комунікативною естетикою”. Марфа — “передсмертним дизайном”.

— Я вважаю, що кнопку треба дослідити, — сказала Ліана.

— Ти вважаєш, що треба дослідити все, що може нас убити, — відповіла Міра.

— Не все. Деякі речі треба спершу погладити.

— Ліано.

— Науково.

— Наука не гладить невідомі червоні кнопки.

— Погана наука.

Тікса Луу стояла біля навігаційного столу. Її дзеркальне обличчя відбивало не тільки місток, а й настрої. Для Міри вона сьогодні виглядала як офіцерка, яка розуміє небезпеку. Для Рікса — як жінка, якій він колись у паралельному житті пообіцяв зорі, а потім забув, де їх поклав. Для Марфи вона була просто черговим порушенням відеопротоколу.

— Кнопка не просто частина маршруту, — сказала Тікса. — Вона є маршрутом.

— Поясни нормально, — попросила Міра.

— Простір попереду не відкривається координатами. Він відкривається імпульсом. Кнопка — це дозвіл. Або виклик. Або спокуса. У Всесвіту сьогодні дуже театральний настрій.

— Куди веде імпульс?

— До першого порогу.

— Порогу Редактора Реальності? — уточнив Зорян.

— Так.

Зорян миттєво відкрив планшет.

— Тоді нам необхідно підготувати офіційне звернення до першого порогу. “Шановний пороге, від імені…”

— Зоряне, — сказала Міра, не дивлячись на нього.

— Так?

— Якщо ти напишеш листа порогу, я особисто відправлю тебе його зачитувати.

— Зрозумів. Чернетку збережу.

На задній частині містка левітувала корова Зінаїда-Прима. Вона повільно жувала щось, що не було передбачено жодним раціоном, і дивилася на кнопку з презирством дорослої істоти до дитячих іграшок. На її спині зручно вмостилася свиня Кассандра. Кассандра не спала. Пророчі свині не сплять тоді, коли майбутнє поводиться непристойно.