Серія 2. Капітанка останньої адекватності

Після першого дурного польоту “Надія-404” виглядала так, ніби її не просто запустили в космос, а ще й образили при свідках. Корпус потріскував, аварійні лампи блимали з нервовою наполегливістю, десь у глибині корабля щось співало тоненьким голосом, і Марфа-9 уже сімнадцятий раз за останні десять хвилин повторювала:

— Це не я. Якщо корабель співає, це або двигун, або древнє прокляття, або Брум знову щось полагодив.

“Надія-404” висіла над невідомою планетою, яка не була позначена на жодній карті, не відповідала на стандартні сигнали й занадто спокійно оберталася під кораблем. Такі планети Міра Коваль не любила з досвіду. Якщо планета мовчить, це ще не означає, що вона безпечна. Іноді це означає, що вона слухає, запам’ятовує і вже вирішує, який орган екіпажу буде першим у списку культурного обміну.

На головному екрані миготів напис, який Марфа-9 переклала ще в кінці попередньої катастрофи:

“Перший ключ прибув. Дурні обрані. Реальність просить не панікувати. Вона вже панікує сама”.

Міра стояла перед екраном, схрестивши руки на грудях. Її форма після польоту мала кілька слідів сажі, один розірваний шов на рукаві й маленьку подряпину біля коміра, яка виглядала майже навмисно. Рікс Драган, звичайно, помітив саме її, бо вмів не помічати смертельних загроз, але не міг пройти повз дрібну деталь, яка робила капітанку ще небезпечніше привабливою.

— Капітанко, — сказав він із пілотського крісла, розвалившись так, ніби щойно не вирвав корабель із пащі древньої машини, а просто невдало припаркувався біля кав’ярні. — Ви знаєте, що у вас комір трохи…

— Ріксе.

— Я ще нічого не сказав.

— Ти вже почав дихати в неправильному напрямку.

— Це несправедливо.

— Несправедливість — це коли всесвіт дав тобі талант пілота, але забув видати інстинкт самозбереження.

Марфа-9 з’явилася на бічному екрані у вигляді синьої голограми втомленої жінки, яка бачила все, крім справедливого пенсійного забезпечення для штучних інтелектів.

— Я б додала, що інстинкт самозбереження був у комплектації, але Рікс, імовірно, натиснув “пропустити” під час першого запуску особистості.

— Марфо, — ображено сказав Рікс, — ти сьогодні особливо ніжна.

— Це тому, що частина моїх емоційних модулів згоріла. Тепер я відчуваю до вас лише базову тривогу, професійну огиду і щось схоже на сімейний обов’язок.

— Тепло, — усміхнувся він.

— Не плутайте тепло з перегрівом реактора.

Міра не усміхнулася. Вона дивилася на планету. Її очі були спокійні, але це був той спокій, після якого люди зазвичай починали шукати укриття. Усередині вона чудово розуміла: ситуація не просто погана. Вона офіційно стала такою, для якої в Галактичній Спілці існували три види документів, два види відмови від відповідальності й один вид урочистої брехні про “контрольовану кризу”.

Проблема була не в тому, що корабель пошкоджений. Корабель завжди був пошкоджений. Якщо “Надія-404” одного дня прокинеться повністю справною, Міра першою віддасть наказ евакуюватися, бо це точно буде пастка.

Проблема була не в тому, що в них на борту древній ключ до чогось, що називало себе Редактором Реальності. У космосі щодня хтось знаходив древній ключ, проклятий артефакт, незаконну богиню в контейнері або пристрій, який обіцяв безкоштовну енергію, а потім вимагав людські сни як підписку.

Проблема була в іншому.

Корабель активував прихований протокол, який реагував на Міру.

Особисто на неї.

А це означало, що помилка Галактичної Спілки могла бути не помилкою.

І від цієї думки Мірі хотілося не панікувати, бо паніка — це розкіш людей, у яких немає Рікса за пультом, козла на містку й корови, яка виробляє антигравітаційний кефір.

Вона обернулася до екіпажу.

— Доповідь.

На містку всі одночасно заговорили.

— Двигун тримається на образах, — заревів Брум-Гар-Хрясь, розмахуючи трьома руками, поки четвертою тримав гайковий ключ, який уже виглядав морально виснаженим.

Марфа переклала:

— “Якщо ми не зупинимося на ремонт, двигун перестане працювати, але перед смертю прокляне наших предків”.

— Уточнення, — додала Марфа від себе. — Він уже почав.

— Навігація показує, що планета не має координат, але має настрій, — сказала Тікса Луу, проводячи пальцями по голографічній карті. Її дзеркальне обличчя змінювалося залежно від того, хто дивився. Для Міри вона була офіцеркою з холодним спокоєм. Для Рікса — очевидно, черговою романтичною катастрофою, яку він міг би зіпсувати. Для Марфи вона лишалася “візуальним правопорушенням”.

— Який настрій? — спитала Міра.

— Ніби планета побачила нас і зробила вигляд, що її немає вдома.

— Розумна.

— Я знайшла на нижній палубі сліди органічної слизоти, яка не належить жодному з моїх зареєстрованих зразків, — радісно повідомила Ліана Соль.

Міра повільно повернула голову.

— Ліано.

— Я сказала “зареєстрованих”.

— Саме це мене й лякає.

— Незареєстровані теж поводяться добре. Переважно.

— Переважно — це слово, через яке гинуть експедиції.

— А ще народжуються відкриття.

— І некрологи.

Зорян Пиріг підняв планшет, наче священну реліквію бюрократії.

— Я підготував попередній звіт до Галактичної Спілки. Пропоную описати ситуацію як “динамічне входження в незаплановану фазу дослідницько-дипломатичної взаємодії”.

— Нас переслідувала древня машина, контейнер відкрився, корабель має секретний протокол, а ми зависли над планетою, якої не існує, — сказала Міра.

— Саме тому “динамічне”.

— Зоряне, якщо ти ще раз назвеш катастрофу фазою, я переведу тебе у відділ спілкування з Бебехом.

Козел Адмірал Бебех, який стояв біля входу на місток у своїй військовій величі, повільно підняв голову. Його металеві роги відбивали аварійне світло. Він жував край інструкції з евакуації, але робив це так, ніби знищував ворожу доктрину.