Серія 1. Пілотна серія, яку краще було не запускати

У Галактичній Спілці все починалося з порядку. Принаймні так стверджували офіційні буклети, які друкувалися на переробленому соромі міністерських секретарів. На першій сторінці кожного такого буклета було написано: “Ми тримаємо Всесвіт у стабільності”. На другій сторінці дрібним шрифтом уточнювалося: “Стабільність не гарантується у випадку реальності, розумних істот, космічного пилу, бюрократії, кохання, релігійних конфліктів, аварійних дверей, козлів із військовим минулим і червоних кнопок”.

Третю сторінку ніхто не читав. Саме тому цивілізація ще існувала.

У центральному секторі Галактичної Спілки, на орбітальній станції “Протокол-17”, ранок почався зі звичного звуку великої імперської машини: хтось десь переплутав файли. Це був не просто звук помилки. Це був тонкий, майже музичний хрускіт майбутньої катастрофи, коли маленький клерк у сірому костюмі, якого звали Платон-тимчасово-виконувач-обов’язків, відкрив папку з написом “ЕЛІТНИЙ ЕКІПАЖ ДЛЯ ОСОБЛИВОЇ МІСІЇ” і випадково перетягнув туди файл “ОСТАННІЙ ДОСТУПНИЙ ЕКІПАЖ, ЯКОГО НЕ ШКОДА”.

Система подумала три секунди. Це вже було тривожно, бо зазвичай вона не думала взагалі.

Потім система видала зелений сигнал.

У цей момент десь далеко, на занедбаному доку номер 404-Б, списаний зореліт “Надія-404” прокинувся, кашлянув двигунами, моргнув аварійним освітленням і спробував зробити вигляд, що він корабель, а не металева юридична помилка з реактором.

На його борту бортовий штучний інтелект Марфа-9 увімкнула ранкове повідомлення.

— Доброго ранку, екіпаже. Сьогодні ймовірність загибелі нижча, ніж ваша самооцінка. Це вже прогрес.

У каюті капітанки Міри Коваль спрацював будильник. Він не дзвонив. Він просто вмикав запис голосу колишнього адмірала, який казав: “Коваль, ви знову все зіпсували”. Міра залишила цей будильник не через мазохізм, а через дисципліну. Хоча Марфа-9 вважала, що різниця між цими поняттями в її випадку давно перестала існувати.

Міра відкрила очі.

За ілюмінатором висіла сіра станція, схожа на старий казан, у якому варили бюрократів до консистенції наказів. У каюті пахло кавою, металом і розчаруванням. На стіні висіла форма колишньої офіцерки Галактичної Спілки. Поруч — цивільна куртка, яку вона купила після звільнення, коли вирішила більше ніколи не служити структурі, де слово “логіка” вважалося екстремістським.

Міра сіла на ліжку, провела рукою по короткому темному волоссю й подивилася на екран.

На ньому блимало повідомлення: “ТЕРМІНОВО. СЕКРЕТНА МІСІЯ. РІВЕНЬ ДОСТУПУ: АБСУРД-АЛЬФА”.

— Марфо, — сказала Міра хриплим ранковим голосом. — Скажи, що це спам.

— Це не спам, капітанко. Це офіційний наказ Галактичної Спілки.

— Тоді це гірше за спам.

— Так. Спам хоча б іноді пропонує щось корисне для збільшення впевненості в собі.

Міра встала, натягнула форму й підійшла до дзеркала. Звідти на неї дивилася жінка, яка пережила три бойові кампанії, одну дипломатичну катастрофу, два службові розслідування, чотири романи з людьми, яким не можна було давати доступ до важелів влади, і п’ять років командування екіпажем, де найстабільнішим членом команди була корова з антигравітаційним кефіром.

Вона виглядала небезпечно красиво — не в тому сенсі, що її хотілося запросити на вечерю, а в тому, що після вечері вона могла вказати, де саме ви помилилися в житті, і зробити це так, що вам захотілося б вибачитися перед власною генетикою.

— Збери всіх на містку, — сказала вона.

— Усіх? — уточнила Марфа.

— Екіпаж.

— Тоді мені треба уточнення. Ми рахуємо козла?

Міра заплющила очі.

— На жаль, так.

— Свиню?

— Якщо вона вже знає майбутнє, хай хоча б послухає вступ.

— Кота?

— Якщо він існує.

— Камери його не бачать.

— Тоді запроси порожнечу. Вона передасть.

Марфа-9 зітхнула так, як може зітхнути тільки штучний інтелект, який давно обігнав людство в розумі, але за трудовим контрактом мусить відкривати двері перед козлом.

Місток “Надії-404” був побудований у стилі “колись ми мали бюджет, але потім хтось підписав оптимізацію”. Пульти були різних поколінь, крісла — різних цивілізацій, а центральний екран час від часу показував не дані польоту, а рецепти борщу, бо Брум-Гар-Хрясь під час останнього ремонту випадково під’єднав навігаційний модуль до кулінарного архіву колонії “Сало-3”.

Першим на місток зайшов Рікс Драган.

Він не ходив, а з’являвся так, ніби простір сам відчиняв перед ним двері з поганого смаку. Напівлюдина, напівщось, про що його мати воліла мовчати навіть під загрозою податкової перевірки, Рікс мав усмішку пілота, який точно знає, що корабель вибухне не сьогодні. А якщо сьогодні — то ефектно.

— Капітанко, — сказав він, нахилившись до Міри трохи ближче, ніж дозволяв службовий етикет і здоровий глузд. — Якщо це знову про той маневр біля астероїда, я наполягаю: астероїд перший почав.

— Ріксе, якщо ти ще раз назвеш гравітаційне поле “провокацією”, я призначу тебе відповідальним за чистку вентиляції після Зінаїди.

Рікс усміхнувся ширше.

— Ви погрожуєте мені роботою чи інтимною близькістю зі смертю?

— У твоєму випадку це синоніми.

На екрані біля них з’явилося голографічне обличчя Марфи-9 — зрілої жінки з очима, в яких можна було побачити сорок років сімейних свят, комунальних платіжок і повного розчарування в людях. Її голос був м’який, майже лагідний, але кожне слово звучало як наклейка на труну.

— Ріксе, я нагадую: вчора ви намагалися підморгнути панелі управління.

— Вона мені відповіла.

— Це був сигнал перегріву.

— Пристрасть завжди починається з тепла.

Міра повільно повернула до нього голову.

— Ще одне слово — і ти підеш фліртувати з відкритим шлюзом.

Рікс замовк, але зробив це так, ніби залишив собі право на апеляцію.

Після нього зайшла докторка Ліана Соль, несучи в прозорому контейнері щось зелене, пухке, вологе й явно незадоволене тим, що його несуть. Ліана була людиною, але дивилася на людську мораль так, як на прострочену підписку: колись корисно, але навіщо платити далі? Вона посміхалася так ніжно, ніби в контейнері було кошеня, а не істота, яка облизувала скло з внутрішнього боку й залишала на ньому сліди, схожі на погрози.