Серія 14. Планета, яка пам’ятає завтрашній день

1. Планета зустрічає гостей, які ще не прилетіли

Коли «Надія-404» вийшла зі стрибка, планета вже чекала.

Це було перше, що не сподобалося Мірі Коваль.

Другим був напис на орбітальному маяку.

Не тому, що там було щось загрозливе. Навпаки.

Маяк передавав:

«Ласкаво просимо назад, екіпаж “Надії-404”. Співчуваємо щодо завтрашньої катастрофи».

Міра стояла посеред містка з чашкою кави й обличчям людини, якій навіть Всесвіт навчився псувати ранок заздалегідь.

— Марфо.

— Так.

— Скажи, що вони помилилися кораблем.

— Не можу.

— Чому?

— У повідомленні вказані наші реєстраційні коди, повний список екіпажу й примітка: «Ріксу Драгану заборонено торкатися синього важеля».

Рікс повільно забрав руку від синього важеля на власній консолі.

Міра побачила.

— Ти вже хотів?

— Я просто перевіряв, чи він справді синій.

— Він синій.

— Тепер знаю.

Марфа збільшила планету.

Світ був красивий.

Непристойно красивий.

Синьо-зелені океани. Великі материки, прорізані срібними річками. Хмари, складені у майже геометричні спіралі. Три невеликі місяці. На нічному боці світилися міста.

Ніяких ознак війни.

Ніяких уламків.

Ніяких релігійних флотів.

Ніяких корпорацій, які продавали кисень за підпискою.

Саме тому Міра чекала катастрофи.

— Назва?

Марфа:

— У галактичних каталогах відсутня.

Зорян Пиріг одразу напружився.

— Незареєстрована цивілізація?

Омелько-7:

— Незареєстрована планета?

Його голос став майже еротично схвильованим.

— Без податкового коду?

Міра:

— Омельку.

— Просто констатую історичну можливість.

Федір притиснувся до центральної консолі.

— Вона говорить.

Міра повернулася.

— Планета?

— Так.

— Що каже?

Слизень зблід.

— «Ви запізнилися».

Рікс подивився на навігатор.

— На скільки?

Федір прислухався.

— На тисячу сто сім років.

На містку запала тиша.

Рікс:

— Мені здається, це вже не запізнення. Це стиль життя.

Тікса Луу торкнулася навігаційної панелі.

Її дзеркальна шкіра відбивала планету різними обличчями.

— Простір навколо неї дивний.

Міра:

— Наскільки?

— Він пахне спогадом.

Рікс:

— Простір має запах?

Тікса:

— Для тебе ні.

— Образливо.

Марфа:

— Отримано другий сигнал.

На екрані з’явилася жінка.

Людина.

Принаймні зовні.

Приблизно сорок років. Темне волосся. Світла церемоніальна форма. За її спиною стояла велика зала з вікнами на зелене місто.

Жінка посміхнулася.

— Капітанко Міро Коваль. Нарешті.

Міра:

— Ми знайомі?

— Ні.

— Тоді «нарешті» звучить агресивно.

Жінка не образилась.

— Мене звати Ара Нель. Я хранителька Завтрашнього Архіву.

Зорян:

— Представник уряду?

— Уряду, пам’яті й суду.

Міра:

— Уже не подобається.

Ара продовжила:

— Ми пам’ятаємо ваш приліт уже одинадцять століть.

Рікс нахилився вперед.

— А мене?

Ара подивилася на нього.

Потім зітхнула.

— Особливо вас.

Міра усміхнулася.

— О.

Рікс:

— Це може означати багато хорошого.

Ара:

— Ви знищите сімнадцять державних будівель, викрадете церемоніальний транспорт, спровокуєте масову евакуацію й поцілуєте капітанку в Залі Причинності.

Тиша.

Вільна Міра, яка стояла біля стіни, тихо:

— Тепер цікаво.

Основна Міра:

— Ні.

Рікс:

— А в якому порядку?

Міра вдарила його по плечу.

Ара:

— Саме так ви зробили й минулого разу.

— Ми тут уперше!

— Для вас.

На екрані позаду Ари відкрилися великі двері.

На площі стояв пам’ятник.

«Надія-404».

Розбитий.

Навколо нього — фігури екіпажу.

Міра.

Рікс.

Ліана.

Брум.

Зорян.

Бебех.

Зінаїда.

Навіть Курка Нуль-G.

Рікс:

— Нам поставили пам’ятник.

Міра:

— Розбитому кораблю.

— Але поставили.

Ара сказала:

— Вітаємо на Ейдолоні.

Пауза.

— Будь ласка, не повторюйте завтра.

2. Музей злочинів, яких екіпаж ще не скоїв

На поверхню Міра взяла мінімальну групу.

Себе.

Рікса — під протест.

Зоряна — бо хтось мав дипломатично пояснювати, чому вони не винні в подіях, які ще не відбулися.

Ліану — тому що планета була біологічно незвичною.

Брума — тому що після останніх подій капітанка більше не летіла нікуди без механіка, здатного полагодити причинність гайковим ключем.

Космос пішов сам.

Ніхто не сперечався.

Кассандра залишилась на кораблі.

Перед посадкою вона хрюкнула.

Федір переклав:

— «Не дивіться на статую після третього дзвону».

Рікс:

— Чому?

Хрю.

— «Бо вона подивиться у відповідь».

Рікс:

— А до третього?

Хрю.

— «Можна».

Міра:

— Ти дивовижно правильно ставиш неправильні питання.

Посадковий майданчик Ейдолона був оточений людьми.

Сотні.

Може, тисячі.

Вони не виглядали наляканими.

Вони аплодували.

Рікс вийшов першим.

— Фанати.

Міра схопила його за комір і повернула назад.

— Я перша.

— Ревнуєш до публіки?

— До твоєї здатності почати дипломатичний інцидент за три секунди.

— Мій рекорд — дві.

Міра ступила на платформу.

Натовп вибухнув оплесками.

Хтось закричав:

— КАПІТАНКА ОСТАННЬОЇ ВІДМОВИ!

Міра зупинилася.