Серія 8. Брум випадково лагодить час

1. День, який запізнився сам на себе

О 07:00 Марфа-9 увімкнула ранкове освітлення.

О 06:58 Міра Коваль прокинулася від нього.

Це вже було поганим знаком.

Вона лежала у своїй каюті, дивилася на стелю й намагалася визначити, що саме її дратує більше: ранній підйом, порушення причинності чи голос Марфи, який пролунав через дві хвилини після того, як освітлення вже ввімкнулося:

— Доброго ранку, капітанко. Поточний корабельний час — сьома година рівно.

Міра сіла.

— Ні.

— Уточніть заперечення.

— Ти ввімкнула світло дві хвилини тому.

— Неможливо.

— Я була тут.

— За системним журналом освітлення буде ввімкнене через дев’ять секунд.

Світло згасло.

Міра завмерла.

Дев’ять секунд потому воно ввімкнулося вдруге.

— Доброго ранку, капітанко, — сказала Марфа.

Міра повільно потягнулася до бластера під подушкою.

— Я когось уб’ю.

— Зауважу, що це вже друга ваша ранкова погроза.

— Я першу ще не сказала.

— Саме це й насторожує.

На тумбочці лежала марсіанська троянда, створена Редактором напередодні.

Міра торкнулася пелюстки.

Троянда зів’яла.

Потім знову стала свіжою.

Потім перетворилася на бутон.

Потім зникла.

Через секунду з’явилася назад у її руці.

— Марфо.

— Уже сканую.

— Скажи, що це не час.

Пауза.

— Це дуже схоже на час.

Міра встала.

У дзеркалі на секунду побачила себе старшою.

Срібна пасма у волоссі.

Ще один шрам біля губ.

Втомлений погляд.

Потім дзеркало показало її молодшою — років на десять.

Ще без шраму над бровою.

Без капітанської форми.

Без того погляду, яким вона навчилася примушувати Рікса замовкати хоча б на три секунди.

Потім відображення повернулося до норми.

Міра застигла.

— Це точно час.

— Тепер уже так.

Двері каюти розчинилися.

Рікс Драган увійшов без стуку.

— Міро, у нас…

Він зник.

Міра дивилася на порожній дверний отвір.

Через п’ять секунд двері відчинилися ще раз.

Рікс увійшов.

— Міро, у нас проблема.

— Ти вже заходив.

— Ні.

— Заходив.

— Я тільки прокинувся.

— І вже без сорочки.

Рікс опустив погляд.

На ньому справді були тільки штани й розстебнута куртка.

— Сорочка ще не відбулася.

Міра підняла брову.

— Що?

— Я поклав її на стілець. Потім побачив, як вона сама злетіла зі стільця, повернулася у шафу, а через хвилину я почув, як пральна машина повідомила, що випере її вчора.

— Це не пояснює, чому ти прийшов сюди напівголий.

— Я шукав стабільну часову зону.

Міра схрестила руки.

— І вирішив, що вона в моїй каюті?

— Я оптиміст.

— Ти самогубець.

— У деяких часових лініях, можливо.

З коридору пролунав його ж голос:

— Міро, у нас проблема!

Рікс і Міра повернулися.

До каюти зайшов ще один Рікс.

Цей уже був у сорочці.

Двоє чоловіків подивилися один на одного.

Другий Рікс сказав:

— О.

Перший:

— О.

Міра:

— Ні.

Другий Рікс подивився на першого.

— Ти з минулого?

— Я сподівався, що ти скажеш.

— Я пам’ятаю, як десять хвилин тому прийшов сюди.

Міра:

— Він тільки що прийшов.

Другий:

— Для мене — десять хвилин тому.

Перший Рікс усміхнувся.

— Я добре виглядатиму через десять хвилин.

Другий оцінив його.

— Одягни сорочку.

— Зрадник.

Міра взяла бластер.

Обидва одночасно підняли руки.

— Не в нас! — сказали вони разом.

— Я знаю.

Вона подивилася в коридор.

— У час.

Марфа-9 з’явилася голограмою.

На її обличчі не було звичного сарказму.

Це означало справжню проблему.

— Капітанко, рекомендую негайно прибути в машинний відсік.

— Чому?

Марфа замовкла.

Десь у кораблі пролунав глухий металевий удар.

Потім Брум-Гар-Хрясь заревів.

Через секунду той самий удар повторився.

Потім ще раз.

І ще.

Наче хтось молотком забивав цвях у саму хронологію.

Марфа сказала:

— Брум ремонтує годинник.

Міра закрила очі.

— Я не хочу йти.

Рікс із майбутнього:

— Треба.

Міра подивилася.

— Звідки знаєш?

— Бо я вже ходив.

— І?

Рікс задумався.

— Не пам’ятаю.

— Це дуже поганий знак.

— Зате ти через сім хвилин поцілуєш…

Він зник.

Перший Рікс різко повернувся до Міри.

Міра повільно навела на нього бластер.

— Не смій навіть питати.

— Я нічого.

— Ти подумав.

— Дуже голосно?

— Твоє обличчя кричить.

2. Механік, який образив секунду

Машинний відсік був заповнений годинниками.

Ніхто не знав, звідки вони взялися.

Старі механічні.

Цифрові.

Голографічні.

Наручні.

Пісочні.

Один величезний маятниковий годинник стояв прямо біля реактора й показував час із точністю до «приблизно четвер».

Брум стояв посеред них.

У двох руках тримав молотки.

Третьою стискав хронометричний стабілізатор.

Четвертою показував пристрою непристойний жест.

— Що ти робиш? — запитала Міра.

Брум гаркнув.

Марфа переклала:

— «Лагоджу».

— Що?

Брум показав на хронометричний стабілізатор.

Міра подивилася на Марфу.

— У нас є така штука?

— Є. Вона синхронізує внутрішній час корабля після стрибків.

— Чому я ніколи про неї не чула?

— Тому що вона працювала.

Міра кивнула.

— Логічно.

Брум ударив молотком по стабілізатору.