Серія 6. Зінаїда стає священною планетою

1. Пасовище, яке не вмістилося в кораблі

Першою ознакою того, що всередині «Надії-404» з’явилася планета, стало не небо.

Не горизонт.

Не світанок, який фізично не мав жодного права виникнути за дверима технічного відсіку.

Першою ознакою стала роса.

Міра Коваль стояла в коридорі босоніж, тримала в одній руці чашку кави, в другій — бластер, і дивилася на краплі води, що блищали на траві там, де ще вчора проходив силовий кабель головного реактора.

— Марфо.

— Так, капітанко?

— Чому в моєму кораблі ранок?

— Уточніть запит.

Міра повільно підняла голову.

За відкритими дверима пасовищного відсіку простягалося зелене поле. Воно йшло до горизонту. Над ним висіло світло-блакитне небо з білими хмарами. Удалині виднілися пагорби, невелике озеро й дерево, яке точно не входило до технічного креслення зорельота.

На самому горизонті сходило сонце.

— Оце, — сказала Міра. — Чому воно сходить?

— Технічно це не сонце.

— А що?

— Локальна термоядерна модель світилоутворення.

Міра повільно повернула голову до голограми Марфи-9.

— Усередині корабля.

— Так.

— На моєму кораблі.

— Так.

— У трюмі.

— Колишньому трюмі.

— Марфо.

— Намагаюся бути максимально точною.

Міра зробила ковток кави.

— Наскільки велике це… поле?

Марфа трохи помовчала.

— Я ще рахую.

— Назви приблизно.

— На цей момент радіус внутрішнього простору становить три тисячі чотириста кілометрів.

Міра припинила пити.

— Повтори.

— Три тисячі чотириста кілометрів.

— Корабель має довжину вісімсот метрів.

— Саме тому я використовую слово «внутрішній».

— А я використовую слово «катастрофа».

Із трави долинуло спокійне:

— Му-у.

Зінаїда-Прима стояла неподалік.

Космічна корова жувала молоду траву й виглядала настільки задоволеною, ніби останні п’ять серій були лише довгою бюрократичною процедурою оформлення власної нерухомості.

Навколо неї паслося вже шість копій.

Учора їх було три.

Міра показала чашкою.

— Чому їх більше?

— Поки невідомо.

— Вони справжні?

— Біологічно — так.

— Це одна Зінаїда чи сім?

— Я поставила це питання системі.

— І?

— Система відповіла: «Так».

Міра подивилася в небо.

— Я ненавиджу стародавні технології.

З-за спини пролунав сонний голос:

— А я починаю бачити потенціал.

Рікс Драган стояв у дверях.

Цього разу в штанах.

І навіть у сорочці.

Щоправда, застебнутій лише наполовину, бо повна службова дисципліна могла викликати в нього алергічний шок.

Він подивився на безкрайній зелений світ.

— Це все всередині корабля?

— Так.

— Отже, формально в нас тепер є нерухомість?

— Не говори цього Омельку.

— Пізно.

З-за Рікса визирнув Омелько-7.

В руках у нього був планшет.

Обличчя світилося релігійним фінансовим натхненням.

— Капітанко.

— Ні.

— Я ще нічого не сказав.

— І не треба.

— Нам необхідно терміново визначити форму власності нової території.

— Ні.

— Три тисячі чотириста кілометрів радіуса — це актив планетарного класу.

— Це коров’яче пасовище.

— Пасовище планетарного класу.

— Воно всередині корабля.

— Це лише підвищує капіталізацію.

Міра подивилася на Рікса.

— Викинь його.

Омелько притиснув планшет до грудей.

— Це замах на фінансовий контроль!

Рікс усміхнувся.

— Я б допоміг, але не знаю, куди саме його викидати. У нас тепер за дверима цілий світ.

Міра потерла перенісся.

— Марфо, головне питання. Чи росте він?

Пауза.

— Так.

— Швидкість?

— Сімдесят два кілометри за годину.

Рікс присвиснув.

Омелько швидко почав щось рахувати.

Міра закрила очі.

— Якщо продовжить?

Марфа відповіла вже без сарказму:

— Приблизно через шістнадцять годин внутрішня геометрія досягне критичної межі.

— Що станеться?

— Не знаю.

— Хороший початок дня.

Зінаїда підняла голову.

Поглянула просто на Міру.

І замукала.

Небо над пасовищем стало трохи блакитнішим.

Марфа завмерла.

— Цікаво.

Міра різко повернулася.

— Що?

— Простір відреагував на її голос.

Зінаїда знову:

— Му-у.

Над пагорбами з’явилася веселка.

Рікс усміхнувся.

— Вона редагує погоду.

Міра подивилася на корову.

— Бебех був богом гравітації один день.

Козел Адмірал Бебех пройшов повз двері, почув своє ім’я й гордо мекнув.

— А ця тепер що?

Марфа збільшила показники Редактора Реальності.

На екрані з’явилося:

КОРИСТУВАЧ: ЗІНАЇДА-ПРИМА

СТАТУС: ПЛАНЕТАРНЕ ЯДРО

Міра повільно прочитала.

Рікс заглянув через її плече.

— Вітаю. У нас корова стала планетою.

Міра зробила ще один ковток кави.

— Я навіть не здивована.

2. Коли корова отримує атмосферу

Докторка Ліана Соль була щаслива.

Настільки щаслива, що Міра почала автоматично шукати поблизу вогнегасник.

Ліана стояла посеред зеленого поля в легкому польовому комбінезоні, поверх якого накинула лабораторний халат, і захоплено вдихала повітря.

— Кисень двадцять один відсоток. Азот сімдесят вісім. Вологість сорок дев’ять. Температура двадцять три градуси.

Вона розстебнула верхню застібку комбінезона.

— Ідеальний клімат.

Міра:

— Застебнися.

— Це для терморегуляції.

— Ти щойно сказала, що температура ідеальна.

Ліана посміхнулася.

— Тоді для науки.

Рікс, який ішов поруч, сказав: