Серія 1. Пристрій, який не мав потрапити до Рікса

Космос навколо «Надії-404» був тихим, холодним і підозріло красивим. Саме такі краєвиди зазвичай передували аваріям, вторгненням або офіційним листам від Галактичної Спілки. Іноді — усьому одразу, якщо канцелярія працювала без вихідних.

Капітанка Міра Коваль стояла біля панорамного ілюмінатора, тримаючи в руках чашку кави, яка ще не встигла образити її смаком. За склом повільно оберталася мертва планета з фіолетовими океанами пилу. Над її горизонтом висіло уламкове кільце, схоже на розбиту корону імператора, якого нарешті наздогнали податки.

Міра дивилася на нього й думала про квіти.

У її уяві на Марсі існував маленький магазин із прозорим куполом, рядами червоних орхідей і табличкою: «Не чіпати руками, особливо якщо ви Рікс». Вона продавала б букети колоністам, сварилася б лише з постачальниками води й ніколи не чула б фрази: «Капітанко, це сталося випадково».

— Капітанко, це сталося випадково, — пролунав голос Рікса за її спиною.

Міра повільно заплющила очі.

— Скільки в нас часу до вибуху?

— Цього разу нічого не вибухнуло.

— Тоді чому ти говориш так, ніби вже шукаєш собі нове тіло?

Рікс Драган стояв у дверях містка, усміхаючись тією усмішкою, через яку три інопланетні принцеси колись оголосили війну одна одній, а одна невелика республіка внесла його до переліку стихійних лих. Його куртка була розстебнута майже до межі службової пристойності, волосся стирчало після сну, а в руках він тримав металевий контейнер із червоними попереджувальними символами.

На кришці було написано:

«НЕ ВІДКРИВАТИ».

Нижче хтось додав:

«НАВІТЬ ЯКЩО ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ».

А ще нижче, дрібним шрифтом:

«ОСОБЛИВО РІКСУ ДРАГАНУ».

Міра подивилася на контейнер, потім на Рікса, а потім знову на контейнер, ніби сподівалася, що один із них зникне від сорому.

Не зник ніхто.

— Де ти це взяв?

— Знайшов.

— Де?

— У вантажному відсіку.

— У нас немає вантажу.

— Тепер є.

— Ріксе.

— Міро.

— Не називай мене так, коли тримаєш предмет із персональною забороною торкатися його.

— Мені подобається, коли ти говориш владним голосом.

— А мені подобалося б, якби ти одного разу дожив до кінця догани.

Рікс трохи нахилився вперед. Його погляд ковзнув по її формі, затримався на суворо застебнутому комірі й повернувся до очей із виразом людини, яка вже придумала непристойний жарт, але ще оцінювала шанси вижити після нього.

— Формально я нічого не відкривав, — сказав він. — Я лише приніс.

— Формально тебе теж можна викинути зі шлюзу, не називаючи це стратою.

Над панелями спалахнула блакитна голограма Марфи-9. Бортовий штучний інтелект з’явився в образі жінки середнього віку з ідеально вкладеним волоссям і таким виразом обличчя, наче вона щойно застала всю галактику за крадіжкою ложок.

— Доброго ранку, — промовила Марфа-9. — Поточна ймовірність загибелі екіпажу становить чотири відсотки. Після появи пілота з невідомим контейнером вона зросла до сорока семи. Дякую, Ріксе, за стабільність.

— Завжди радий допомогти.

— Це була образа.

— Я знаю. Мені подобається твоя увага.

— Мені подобається функція примусового відключення кисню у твоїй каюті.

Міра поставила чашку на консоль.

— Марфо, проскануй контейнер.

— Уже намагаюся. Зовнішній корпус не відповідає жодному відомому сплаву. Він не відбиває сканувальні промені, а переконує їх, що вони ніколи не існували.

— Це погано?

— Для фізики — образливо. Для нас — традиційно.

На місток увійшов Зорян Пиріг. Він був одягнений у бездоганний темний костюм, хоча корабель перебував у нейтральному секторі, де єдиними потенційними дипломатичними партнерами були каміння, радіація й кіт. У руках дипломат тримав планшет, на обличчі — вираз людини, яка вважає документи різновидом зброї масового ураження.

— Я отримав автоматичне повідомлення про незареєстрований об’єкт, — сказав він. — Перш ніж ми його відкриємо, потрібно заповнити форму прийняття невідомої загрози на баланс.

— Ми його не відкриємо, — відповіла Міра.

Рікс кашлянув.

— Я сказав, що не відкривав контейнер.

— Ріксе…

— Але кришка трохи відчинилася сама.

У ту ж секунду з контейнера долинуло тихе клацання.

Усі завмерли.

Навіть кіт Космос, який сидів на навігаційній панелі й досі вдавав, ніби люди не становлять жодного інтересу, повільно повернув голову.

— Закрий його, — сказала Міра.

— Я не торкаюся.

— Закрий його, не торкаючись.

— Це вже командне завдання підвищеної складності.

Кришка контейнера піднялася ще на сантиметр. Зсередини вирвалося тонке рожеве світло, пройшлося по обличчю Рікса й на мить зробило його ще привабливішим.

Міра вирішила, що це найнебезпечніший ефект артефакту.

Потім контейнер відкрився повністю.

Річ, яка дивилася у відповідь

Усередині лежав пристрій розміром із людське серце. Він складався з рухомих металевих пластин, між якими пульсувало фіолетове світло. На його поверхні ковзали символи, що змінювалися швидше, ніж Марфа-9 встигала їх розпізнати. У центрі містився круглий екран із єдиною кнопкою.

Кнопка була червоною.

Міра повільно подивилася на Рікса.

Рікс повільно подивився на кнопку.

— Навіть не думай, — сказала вона.

— Я не думаю.

— Це мене й лякає.

Пристрій піднявся над контейнером і завис у повітрі. Від нього розійшлася хвиля, від якої освітлення на містку на мить стало теплим і романтичним. Форма Міри раптом набула глибшого вирізу, куртка Рікса зникла, а Зорян Пиріг опинився в шовковому халаті з келихом вина.

Дипломат поглянув на себе.

— Це порушує протокол одягу.

— Зате підкреслює твою готовність здатися без бою, — сказала Міра.

Марфа-9 мерехтіла, намагаючись стабілізувати системи.