Глави 37-39, епілог

Глава 37: Голос із прірви

Панель зв’язку спалахнула, і з її глибин, наче зіткана зі світла і надії, виросла голографічна карта зоряного неба. Десь там, за тринадцять світлових років, в іншій системі, оберталася крихітна блакитна кулька — Земля. І трохи ближче, біля помаранчевого Марса, світилася точка, підписана знайомими літерами: База «Прометей». Іві відчула, як її серце, що пройшло крізь пекло, забилося з дитячою, майже забутою надією.

Це була не просто панель зв’язку. Після активації вона інтегрувалася з усією мережею терраформерів. Це був не радіосигнал, що йшов би через космос тринадцять років. Це було щось інше. Технологія, що працювала на принципах, які земна наука лише починала освоювати — щось на кшталт квантової заплутаності чи субпросторового тунелювання, вбудованого в саму структуру планетарної мережі. Вона не відправляла повідомлення. Вона відкривала миттєвий, хоч і крихкий, канал.

— Гаразд, «Прометей», — прошепотіла Іві, її пальці тремтіли, коли вона вводила код доступу, зазубрений ще на Марсі. — Мамо, я телефоную з іншої галактики. Не сваріться, що так пізно.

Шпиндрик сів поруч, нахиливши свою руду голову. Він не розумів технології, але відчував хвилювання своєї напарниці. Він видав тихий, запитальний писк.
— Це… мої. Моя зграя, — пояснила Іві, не відводячи очей від панелі.

Сигнал пройшов. Спочатку на голограмі з’явилися лише перешкоди, знайомий білий шум, що нагадував снігову бурю. Іві вже почала лаятися, але раптом шум зник. На його місці, чітке, ніби він стояв у сусідній кімнаті, з’явилося обличчя. Гладко виголене, з холодними, сірими очима і рисами, що нагадували висічену з граніту статую.
Максим Вольф.

Він дивився кудись убік, на інший монітор. Його обличчя було втомленим, на ньому лежала тінь місяців невизначеності. Потім хтось у навушнику, очевидно, сказав йому, що надійшов вхідний сигнал. Вольф роздратовано повернувся до камери і завмер.
Його зазвичай кам’яна маска тріснула. Брови поповзли вгору, а в очах, уперше за все їхнє знайомство, Іві побачила щось живе. Шок. Абсолютний, неприхований шок.

— Шевчук?.. — його голос, завжди рівний і холодний, здригнувся. — Це неможливо.

Іві криво посміхнулася. Вона відчула приплив злої, дикої радості.
— Чому ж неможливо, пане Вольф? Ви ж самі мене сюди відправили. Не думали ж ви, що я так просто здохну? Українці вперті. Навіть у космосі.

Вольф кілька секунд просто мовчав, обробляючи інформацію. Потім його професіоналізм узяв гору. Шок змінився напруженою зосередженістю, а в очах спалахнув холодний вогонь. Це був вогонь не радості за врятоване життя, а азарту людини, чия найризикованіша ставка в історії раптом зіграла.
— Доповідайте, Шевчук, — його голос знову став твердим, як сталь. — Статус місії. Коротко і по суті.

— Якщо коротко, то ваш хвалений експериментальний двигун розніс мені півкорабля ще в стратосфері. Рештки «Сокола» я розмазала по поверхні, як масло по бутерброду. Перший контакт із місцевою фауною закінчився бійкою. Зв’язку не було, половина обладнання — в сраці. Але в іншому, пане Вольф, усе просто чудово. Я жива, майже здорова і, до речі, знайшла те, що переверне всю вашу уяв-… усю нашу уяву про колонізацію.

Вона розповіла все. Про аварійну посадку. Про виживання в пустелі. Про Шпиндрика (опустивши деталі про його вміння говорити). Про бази терраформерів. Про «Версаль» і пастку для альбіносів. І, нарешті, про Центральний Вузол і гігантську чорну піраміду.
Вольф слухав мовчки, не перебиваючи. Його обличчя було непроникним, але Іві бачила, як у його очах спалахують іскри, коли вона говорила про мережу і технології. Він бачив не диво. Він бачив актив. Найцінніший актив в історії людства.
— Планетарна мережа терраформерів… — видихнув він, коли вона закінчила. — Біо-реактори… Потенціал… він приголомшливий. Шевчук, ви… ви не просто виконали місію. Ви її перевершили у тисячу разів.

— Рада старатися, — пирхнула Іві. — А, і ще одна дрібниця. Офіційно заявляю, що першою ділянкою, колонізованою людством за межами Сонячної системи, є територія України. Я там прапор встановила. Сподіваюся, «Зоряна Січ» не буде проти. А якщо буде — то це їхні проблеми.

Вольф на мить завмер, а потім, уперше за весь час, Іві побачила на його обличчі щось схоже на усмішку. Ледь помітний рух кутика губ, але це була вона.
— Зафіксовано, Шевчук. Гадаю, проти цього ніхто не заперечуватиме. Тепер головне — забезпечити безпеку… об’єкта. Ваша задача — залишатися на місці і нічого не чіпати до прибуття основної групи.
— Ви з глузду з’їхали? — вибухнула Іві. — Яка основна група? Ви сюди тридцять років летітимете! А я тут, на порозі або найбільшого прориву, або тотального знищення! Мені потрібна допомога. Дані. Розрахунки. Зв’яжіть мене з моїми. З Гришею, Оленою, Стасом. Їхні мізки мені знадобляться більше, ніж ваші протоколи.

Вольф помовчав, оцінюючи ситуацію. Він розумів, що Іві зараз — єдина людина у Всесвіті, яка може керувати цим процесом. Диктувати їй умови було безглуздо.
— Гаразд, — нарешті кивнув він. — Ви маєте рацію. Зв’язок буде. Використовуйте цей канал. Ми надамо всю необхідну аналітичну підтримку. Але, Шевчук… будьте обережні. Ви тепер — найцінніший актив людства.

— Я не актив, пане Вольф, — холодно відповіла Іві. — Я — біоінженер Іванка Шевчук. І я збираюся врятувати цю планету. Або здохнути, намагаючись. Кінець зв'язку.
Голограма Вольфа зникла. Іві перевела подих. Розмова виснажила її. Але за хвилину на екрані знову з’явилися обличчя. Цього разу — рідні.
Гриша, зі своїм вічно засмальцьованим комбінезоном і розпатланим волоссям. Олена, з очима, повними сліз. І Стас, який намагався зберегти саркастичний вираз обличчя, але його тремтячі губи видавали його.

— Іванко?! — першим закричав Гриша, і його голос зірвався. — Жива! Курва, ти жива! Ми… ми вже поховали тебе!

— Я ж казала вам, жуки контрабандні, не здохну я так просто, — посміхнулася Іві, і відчула, як її власні очі наповнюються слізьми. — Сюрприз!