Глави 27-29

Глава 27: Дихання машини

Паніка була, як отрута, що розливається по венах. Вона паралізувала, заморожувала думки, кричала в голові одне-єдине слово: «Кінець». Кисню в масці залишалося на хвилину, може, на дві. Легені вже починало пекти, а в скронях стукав важкий, передсмертний молот. Іві дивилася на темний, мертвий індикатор свого нагнітача і відчувала, як її світ звужується до однієї точки — точки власної загибелі.

Але тут, крізь пелену страху, пробився інший звук. Не ревіння бурі. Не її власне хрипке дихання. А тихе, наполегливе шкрябання. Шпиндрик не просто скавулів біля її ніг. Він тягнув її, дряпаючи кігтиками за комбінезон, у бік мовчазного, обмотаного фольгою генератора. Він не панікував. Він вимагав дії.

— Ти... правий, малий... — видихнула Іві, відганяючи відчай. — Ще не кінець. Не поки я можу рухатися.

Вона зібрала в кулак залишки волі, і цей кулак вдарив по паніці, змусивши її відступити. Згадка про брата знову стала її якорем. «Паніка — це розкіш, яку ти не можеш собі дозволити. Думай. Роби», — звучав у її голові спокійний голос Сергія.

Треба було перезапустити генератор. Вручну. Це було божевіллям. Спроба ремонту складної техніки в епіцентрі іонної бурі, без кисню, була схожа на спробу зібрати годинник під водою з зав'язаними очима. Але це був єдиний шанс.

Видихаючи залишки дорогоцінного повітря, вона вивалилася з кабіни. Буря тут же накинулася на неї, намагаючись збити з ніг. Іржавий, металевий пил забивався в усі щілини, сліпив, різав шкіру на відкритих ділянках обличчя. Вона впала на коліна біля мовчазної машини. Часу не було. Думки стали гострими, як леза.

Вона зірвала імпровізований захист. Її руки, що вже почали німіти від кисневого голодування, працювали з відчайдушною точністю. Вона дістала мультитул. Головна проблема після електромагнітного імпульсу — це збій у системі запуску. Можливо, запобіжники згоріли. Треба було дати прямий імпульс на ядро.

Вона відкрила технічний люк на корпусі генератора. Пальці не слухалися, тремтіли. Чорні плями вже пливли перед очима. Вона знала, що робить. Вона замкнула два контакти — аварійний і основний. Це був ризикований хід, який міг або перезапустити систему, або спалити її до біса.

Повітря в легенях закінчилося. Вона впала, хапаючи ротом пил і розріджене, непридатне для дихання повітря. Свідомість почала згасати, поринаючи в темну, в'язку безодню. Останнє, що вона побачила, був Шпиндрик, що кинувся до її обличчя і відчайдушно намагався її розбудити, тикаючись носом в її щоку. «Пробач, малий...» — промайнуло в її згасаючому мозку.

І раптом пролунав звук.

Глухий кашель. Потім ще один. А потім — рівний, впевнений, життєдайний гул. Генератор запустився.

Він не просто ожив. Синій спалах, що супроводжував перезапуск, змусив блискучі частинки в повітрі дивно завібрувати. Нагнітач, підключений до генератора, увімкнувся автоматично. Прохолодний, збагачений киснем потік повітря вдарив їй в обличчя.

Перший вдих був болючим, ніби вона ковтнула скла. Легені, спазмовані від задухи, здригнулися, а потім жадібно почали вбирати кисень. Іві закашлялася, випльовуючи пил. Свідомість поверталася, вириваючись із темряви. Вона перевернулася на спину, жадібно дихаючи. Гул генератора звучав як найпрекрасніша музика у Всесвіті. Вона жива.

Вона сіла, похитуючись. Шпиндрик стрибав навколо неї, видаючи короткі, радісні звуки, схожі на її власні судомні вдихи.

— Ти бачив, малий? Я це зробила! — хрипко засміялася вона. — Я, курва, змусила цю залізяку дихати!

Але радість була недовгою. Вона озирнулася. Буря все ще вирувала, хоч, здається, її інтенсивність трохи спала. Але щось було не так. Повітря навколо генератора, там, де його тепло розганяло найгустіший пил, почало... світитися. Не яскраво, а ледь помітним, зеленуватим сяйвом. Металевий пил у повітрі, що потрапляв у зону дії енергетичного поля генератора, поводився дивно. Частинки не просто осідали — вони збиралися в химерні, рухливі структури, схожі на мікроскопічних змійок, що танцювали в повітрі.

Іві дістала аналізатор з мультитула. Дані на маленькому екрані змусили її забути і про бурю, і про власне чудесне спасіння. Пил не був просто металевим. Він був... органічним. Наполовину. Це були мікроскопічні, напівмеханічні спори, що перебували в стані анабіозу. І енергія генератора пробуджувала їх. Активувала.

— Це не буря, — прошепотіла вона, дивлячись на зеленувате сяйво. — Це… сівба.

Уся її картина світу знову перевернулася. Творці терраформера. Вони не просто будували машини, що змінювали атмосферу. Вони засівали планету життям на самому базовому, мікроскопічному рівні. Ці бурі — не просто природне явище. Це механізм розповсюдження. Гігантська інопланетна сівалка, що розносила спори життя по всій планеті. Але процес був незавершеним. Без правильного сигналу від Центрального Вузла, без потрібної атмосфери, ці спори не могли розвинутися. Вони просто чекали.

— Зорат... — видихнула Іві, її голос був сповнений благоговіння і страху. — Ти не мертвий. Ти просто спиш.

Буря почала вщухати. Іржава імла рідшала, і крізь неї почало пробиватися світло згасаючого сонця. Коли пил осів, Іві побачила, що пейзаж змінився. Усе навколо — дюни, каміння, її баггі — було вкрите товстим шаром рудого, металізованого пилу, що виблискував у променях вечірнього сонця. Вона була в самому серці свіжозораного поля.

Вона обережно зібрала зразок пилу в контейнер. Це був найважливіший зразок, який вона коли-небудь брала. Це був не просто бруд. Це було насіння нового світу.

Вона ввімкнула браслет-журнал. Її голос звучав інакше — не як у солдата, що вижив, а як у вченого, що стоїть на порозі епохального відкриття.

— Журнал. Іванка Шевчук. Іонна буря минула. Я вижила. Але це була не буря. Це був процес терраформінгу. Атмосферний посів. Пил складається з мікроскопічних, напівмеханічних спор життя. Мій генератор активував їх. Вони… реагують на енергію. Зорат не мертвий. Він просто чекає на команду «Старт». І я, здається, знаю, де знаходиться ця кнопка. Перевіряю системи баггі. Буря могла завдати незворотних пошкоджень. Кінець звіту.