Глави 24-26

Глава 24: Оазис тяжіння

Важкість.
Вона стала її постійною супутницею. Кожен вдих вимагав зусиль, ніби на груди поклали свинцеву плиту. Кожен рух рукою, кожен поворот керма був боротьбою з невидимим ворогом, що тиснув на неї з усіх боків. Зона підвищеної гравітації, яку вона подумки охрестила «Тягарем», виявилася набагато більшою, ніж вона очікувала. Це було безкрає плато, засіяне круглими валунами, що нагадували могильні камені велетнів.

Її «Франкенштейн» страждав. Генератор, що й до того працював на межі своїх можливостей, тепер ревів, як поранений звір. Шини з кришок відсіків прогиналися під вагою, а з-під капота час від часу йшов легкий димок перегрітого металу. Іві доводилося зупинятися кожні півгодини, щоб дати своєму потворному, але вірному коню трохи перепочити.

Шпиндрик, здавалося, переносив нові умови ще гірше. Він здебільшого лежав на підлозі кабіни, розпластавшись, як хутряний килимок. Його звичайні стрибки перетворилися на важкі, незграбні пересування. Він навіть перестав імітувати звуки, ніби на це не вистачало сил.

Іві вела баггі, стиснувши зуби. В її голові знову звучали слова Сергія: «Коли важко, Іванко, не думай про те, скільки ще йти. Думай тільки про наступний метр. Про наступний крок». І вона думала. Метр за метром вона прогризала шлях крізь цей гравітаційний кошмар.

Надію вона побачила, коли вже майже зневірилася. Вдалині, серед хаосу сірих валунів, вималювалися знайомі обриси — масивні, поорані вітрами скелі, схожі на ті, що приховували її першу базу, «Надію». І в самій основі скель зяяв темний провал печери. Карта в її пам’яті не брехала. Наступна установка була там.

Коли вони нарешті під'їхали до входу, Іві ледь знайшла в собі сили вимкнути двигун і вивалитися з кабіни. Тут, біля підніжжя скель, важкість відчувалася ще сильніше. Вона стояла, спираючись на баггі, і важко дихала. Шпиндрик виповз за нею і тут же ліг на землю.

Іві схопила наплічник і, хитаючись, рушила до печери. Шпиндрик повільно поплентався за нею.

Перший крок у темряву печери приніс миттєве, майже нереальне полегшення. Важкість зникла. Просто зникла. Ніби вона скинула з плечей невидимий, стокілограмовий рюкзак. Її тіло раптом стало неймовірно легким, майже невагомим.

Браслет на її руці підтвердив відчуття: гравітація — 1.0g. Ідеальна, земна.

— Ну, привіт, цивілізаціє, — видихнула вона, відчуваючи, як легені розправляються, а м'язи звільняються від кайданів.

Повітря тут було таким же, як і в «Надії» — чистим, вологим, насиченим киснем. Вона зняла маску нагнітача і зробила глибокий, насолоджуючись, вдих. Шпиндрик, відчувши полегшення, радісно стрибнув і видав звук її ж власного щасливого зітхання.

Пройшовши вглиб, вона побачила знайому картину, але водночас іншу. Величезна зала, в центрі якої гуділа така ж сфера терраформера. Ті ж панелі з рунічними символами, ті ж кристали на стінах. Але тут було… затишніше. І чистіше. Не було смороду гниючого монстра. І в дальньому кінці зали, на невеликому підвищенні, вона побачила щось, що змусило її серце пропустити удар.

Це був інопланетний аналог столу і крісла, виточені з того ж органічного полімеру, що й підлога. На столі лежала тонка, прямокутна плита, схожа на планшет.

Іві активувала браслет-журнал, її голос був спокійним, але в ньому звучали нотки благоговіння.
— Журнал записів, Іванка Шевчук. Дісталася до другої установки терраформінгу. Гравітаційна аномалія зникла всередині печери. Тут стандартна земна гравітація, повітря придатне для дихання. Схоже, кожна з цих установок створює навколо себе локальну зону з нормальними умовами. Це не просто машини. Це — оазиси. Цю базу я назву… «Перепочинок». І тут, здається, на мене хтось чекав. Або щось. Знайшла якесь робоче місце. Кінець звіту.

Вона обережно підійшла до столу. Крісло було ергономічної форми, ніби створене для істоти, схожої на людину. Вона провела рукою по плиті на столі. Вона була гладкою і холодною. Іві обережно торкнулася її поверхні. Плита спалахнула м'яким світлом, і в повітрі над нею з'явилася та сама голограма складної молекули, що стала її першим ключем до розуміння системи.

Ця база була не просто копією «Надії». Вона була іншою. Можливо, це була не енергетична станція, а наукова. Лабораторія.

Іві сіла в інопланетне крісло. Воно ідеально підтримувало її спину. Вона почувалася не як загарбник, а як… спадкоємиця. Вона дивилася на голограму, і в її голові панувала абсолютна ясність.

Тут, у «Перепочинку», вона зможе зануритися у вивчення технології. Тут її не відволікатиме сморід чи необхідність пробивати стіни. У неї є їжа — Шпиндрик обов'язково знайде нові тунелі зі слимаками. У неї є вода — вона вже чула тихе булькання термальних басейнів у бічному тунелі. І у неї є земна гравітація, що давало неймовірне відчуття дому.

Вона подивилася на Шпиндрика. Той уже знайшов собі розвагу — стрибав з крісла на стіл, імітуючи звук активації голограми.

— Ну що, малий, — сказала Іві, і в її голосі не було втоми, лише азарт дослідниці. — Здається, ми залишаємося тут надовго. Час для справжньої роботи. Час зрозуміти, що, біс забирай, тут сталося.

Тижні в «Перепочинку» спливали в спокійній, майже медитативній рутині. Позбувшись тиску аномальної гравітації, Іві відчувала, як її тіло і розум повертаються до норми. Земне тяжіння, яке раніше було чимось звичним, тепер здавалося розкішшю, даром. Вона насолоджувалася кожним кроком, кожним рухом, який більше не вимагав надлюдських зусиль.

Як вона й припускала, в бічних тунелях знайшлися і термальні басейни з цілющою водою, і нові колонії поживних світних слимаків. Шпиндрик був у захваті — його обов'язки постачальника провізії стали значно легшими. Але найдивовижніше відкриття чекало на Іві не в головній залі, а в менших, бічних печерах.

Одного разу, досліджуючи віддалений тунель, вона почула знайомий звук. Тихий, мелодійний стрекіт. Звук, який вона не чула з часів свого дитинства на Землі, в бабусиному саду літніми вечорами.