Глави 22, 23

Глава 22: Карта

Минув майже тиждень. Сім довгих зоратських діб, які Іві провела в дивному, химерному ритмі, що чергував наукове божевілля, інженерну рутину і первісне виживання. Її життя перетворилося на замкнений цикл: сон під монотонне гудіння терраформера, сніданок із солонуватих, але поживних слимаків, яких Шпиндрик справно тягав із темних тунелів, а потім — години, проведені в інтелектуальному штурмі інопланетних символів.

Зал терраформера став її лабораторією, її бібліотекою і її святилищем. Підлога, тепла і гладка, була розкреслена крейдяними позначками — її спробами каталогізувати руни, розбити їх на групи, знайти хоч якусь логіку. Вона записувала все на свій браслет-журнал, диктуючи гіпотези, фіксуючи невдачі, виливаючи своє роздратування в довгих, сповнених лайки монологах, які, ймовірно, змусили б її наукового керівника на Марсі посивіти.

Проблема була в тому, що мова творців терраформера була нелінійною. Символи змінювали своє значення залежно від їхнього розташування, сусідніх знаків і, як Іві почала підозрювати, від рівня енергії самої установки. Це було схоже на спробу прочитати книгу, де літери постійно міняються місцями, а слова мають десятки значень одночасно.

— Це не мова, це, курва, шизофренія, — бурчала вона, втупившись у голографічну панель. Шпиндрик, що сидів поруч, тут же імітував її роздратоване бурчання, ніби погоджуючись. — Як ви взагалі цим користувалися, інопланетні ви мої генії? Через телепатію? Чи просто накурювалися якоюсь місцевою травою і тицяли навмання?

Прорив стався на сьомий день. Виснажена і зла, Іві просто безсило провела рукою по сенсорному екрану, активуючи випадкову послідовність голограм. Карти, діаграми, незрозумілі моделі… а потім, раптом, вона побачила його. Зв'язок.

Це було пов'язано з тим невідомим білком, який Шпиндрик випадково активував першого дня. Його тривимірна модель була ключем. Виявилося, що кожна група символів на панелі відповідала певному сегменту цієї складної молекули. Це була не мова — це була тривимірна біохімічна навігація. Треба було не читати, а "збирати" потрібні команди, як білки з амінокислот.

Серце Іві забилося, як шалений барабан. Її пальці забігали по екрану — тепер уже не хаотично, а осмислено. Вона почала відтворювати послідовності, які бачила найчастіше, комбінуючи їх із символами, що, на її думку, означали «карта» або «система».

І раптом усе зникло. Голограми погасли. Сфера в центрі зали спалахнула яскравим білим світлом, а потім з її верхівки вдарив промінь, що спроєктував у повітрі величезну, тривимірну карту планети.

— Ох… ні… хріна… собі… — видихнула Іві, відступаючи на крок.

Це була не просто карта. Це був живий, дихаючий глобус Зорату. Вона бачила хребти гір, русла давно висохлих річок, контури древніх океанів. І по всій поверхні планети, наче намистини на нитці, світилися яскраві, пульсуючі точки. Десятки, якщо не сотні. Кожна з них позначала таку саму установку терраформінгу, як та, в якій вона перебувала. Це була не одна машина — це була мережа. Глобальна, планетарна система, що мала перетворити цей світ.

Але одна точка світилася інакше. Вона була набагато більшою, розташована на екваторі планети, і від неї, наче павутина, розходилися тонкі енергетичні лінії до всіх інших установок. Вона пульсувала не просто світлом — вона пульсувала владою.

— Це він, — прошепотіла Іві, її голос тремтів від захвату. — Центральний вузол. Головний пульт управління всією цією клятою системою.

Звідти можна було б перезапустити все. Дізнатися, що сталося. Можливо, навіть завершити процес терраформінгу. Це була мета. Грандіозна, майже нереальна. Але тепер вона знала, куди йти.

Її тріумфальні роздуми обірвав запах. Огидний, солодкувато-нудотний сморід, що повільно, але невпинно заповнював печеру. Туша Костерога, що тиждень пролежала в теплому тунелі, почала розкладатися з новою силою. Запах гниття просочувався в кожен куточок, в'їдався в одяг, у шкіру, у саме повітря, яким вона дихала.

— Курва, — скривилася Іві, затискаючи носа. — Всі великі відкриття робляться в лайні. Це космічний закон.

Вона кинула погляд на новий, прорізаний нею вихід. Потім на карту. Найближча пульсуюча точка була на відстані приблизно ста п'ятдесяти кілометрів на північний захід — саме туди, куди вів її глючний компас. Сидіти тут далі було неможливо. Сморода стане нестерпним, і хто знає, яких ще падальників він привабить.

Рішення було очевидним. Треба було валити.

Вона швидко зібрала свої речі: наплічник із запасом слимаків і води, мультитул, щит, різак. Вона записала коротку, але важливу нотатку в журнал, зафіксувавши відкриття глобальної мережі і координати головного вузла.

— Ну що, Шпиндрик, пригода триває, — сказала вона, заводячи «Франкенштейн».

Пухнастик застрибнув на сидіння, імітуючи звук її рішучого видиху.

Проблема виникла біля нового виходу. Іві прорізала його для себе, інстинктивно, поспішаючи, не подумавши про габарити свого потворного, але вірного транспорту. Баггі був занадто широким.

— Та ти жартуєш з мене, Зорат! — вилаялася вона, з розмаху стукнувши кулаком по штурвалу. — Дати надію, а потім так по-дріб'язковому підставити?

Вона спробувала проїхати, повільно, сантиметр за сантиметром. Ліве колесо пройшло. Потім генератор, що незграбно виступав збоку, з оглушливим скреготом зачепився за край кам'яного отвору. Баггі став.

Іві натиснула на педаль. Двигун ревів, колеса буксували, розкидаючи слимаків, що випали з контейнера. Запах паленої гуми змішався зі смородом гниючої туші. Вона тиснула, поки в очах не потемніло від напруги, але машина не рухалася ні на міліметр. Вона була затиснута, як кістка в собачій щелепі.

Вона вимкнула двигун і безсило відкинулася на спинку сидіння. Шпиндрик, відчувши її розпач, видав тихий, жалібний писк.

Покинути баггі? Іти пішки? Сто п'ятдесят кілометрів по розпеченій пустелі з невідомими тварюками? Це самогубство. Без генератора її нагнітач кисню сяде за два дні. Без транспорту вона стане легкою здобиччю для будь-якого хижака.