Глави 20, 21

Глава 20: Полювання і пастка

Тиша в печері була оманливою. Вона нагадувала Іві затишшя перед бурею на Землі — той момент, коли повітря стає густим, птахи замовкають, а в грудях з'являється тривожне передчуття. М'яке, синювате світло від кристалів і центральної сфери терраформера створювало ілюзію безпеки, а тихе булькання термальних басейнів могло б заколисати будь-кого. Але не її. Не Іванку Шевчук. Її шлунок, цей безжальний внутрішній таймер, видав тихе, але наполегливе бурчання.

Вона сиділа на спальному мішку, розгорнутому на теплій, пружній підлозі зали, і дивилася на свій останній скарб. Один-єдиний енергетичний батончик зі смаком борщу. Він лежав у неї на долоні, як реліквія з минулого життя, як останній привіт від друзів з Марса. Ця спресована бурякова тирса була всім, що відділяло її від повного переходу на місцеву дієту з пухнастих кактусів.

— Ні, курва, так не піде, — пробурмотіла вона, звертаючись до Шпиндрика. Пухнастий мімікр, що дрімав поруч, миттю підскочив, імітуючи її ж роздратоване бурчання. — Ми не будемо сидіти тут і чекати, поки ця планета вирішить заморити нас голодом. Час для вилазки. Йдемо на полювання, малий. Точніше, по кактуси.

Ідея повертатися в розпечену пустелю, де кожна тінь могла приховувати чергового монстра, викликала неприємний холодок у животі. Але сидіти склавши руки було ще гірше. Це було б визнанням поразки. А Іві не звикла програвати. Вона була вченою, але в її жилах текла кров воїнів. Кров її брата Сергія. «Якщо сидітимеш на дупі, сестричко, — ніби почув вона його голос, — то на тій дупі тебе і поховають».

Вона підвелася, відчуваючи, як кожен м'яз протестує. Хоч вона і відпочила, тіло пам'ятало кожну битву. Вона швидко одягла свій вірний комбінезон, який після прання в цілющих водах пахнув не потом і страхом, а лише озоном і мінералами. Нагнітач кисню, з зарядом 40%, зайняв своє місце на грудях. У наплічник полетіли плазмовий різак, важкий щит з обшивки, мультитул і порожні контейнери. Вона залишала свій рай — заради того, щоб вижити.

«Франкенштейн» завівся з уже звичним скрипом і гуркотом. Генератор, її маленьке, гудяче серце, працював справно. Шпиндрик застрибнув на сидіння поруч, ніби повноправний другий пілот, і з ентузіазмом почав імітувати хруст коліс по каменю. Коли вони виїхали з печери, Зорат зустрів їх ударом розпеченого повітря. Температура миттєво підскочила до +53°C. Сонце, біла, люта цятка на помаранчевому небі, здавалося, намагалося спалити все живе.

Поїздка до оазису була напруженою. Іві вела баггі, вдивляючись у кожну дюну, у кожну тінь від скель. Шпиндрик сидів поруч, його довгі вуха нервово сіпалися, а чорні очі сканували горизонт. Він більше не імітував звуки двигуна. Він мовчав, і ця мовчанка була гучнішою за будь-який рик.

Нарешті, вдалині з'явилися знайомі брудно-зелені плями. Оазис. Пухнасті кактуси гойдалися на вітрі, а вода в маленькому озерці виблискувала, як обіцянка життя. Іві зупинила баггі, не глушачи двигун, і вискочила, тримаючи різак напоготові.

— Швидко, малий. Набираємо, скільки влізе, і валимо, — кинула вона.

Але тут вона помітила рух. З-за кактусів висунулися чотири пухнасті морди альбіносів. Двоє з них були тими самими «бавовняними тиранозаврами», що напали на неї минулого разу. Їхні очі-хамелеони сфокусувалися на ній. Іві підняла щит, готуючись до бою.

— Ну, давайте, сучари, хто перший? — прошипіла вона.

Але сталося дивне. Альбіноси, побачивши її, видали панічний писк і, розвернувшись, кинулись навтьоки. Вони бігли так, ніби за ними гналося саме пекло, здіймаючи хмари червоного пилу.

«Що, злякалися мене? — промайнула в голові Іві горда думка. — Правильно, бійтеся, виродки!»

Але тріумф тривав лише мить. Його обірвав звук, від якого кров у її жилах похолола. Низький, гортанний рик, що йшов не з повітря, а вібрував у самому піску. Вона різко обернулася.

Земля за її спиною здулася, і з неї, ніби кошмар, що вирвався на волю, вилізла нова тварюка. Це був не альбінос і не скорпіон. Це був справжній танк на чотирьох лапах. Масивне тіло, розміром із носорога, було вкрите товстими кістяними пластинами, що нашаровувалися одна на одну, як броня середньовічного лицаря. Його морда — жахлива суміш вовка і крокодила — була увінчана двома парами гострих, вигнутих рогів. Ікла, що стирчали з пащі, були довгими й гострими, як шаблі. Істота повільно підняла голову, і її тьмяні, зелені очі, сповнені холодної, первісної люті, втупилися прямо в Іві.

— Ох, курва... — видихнула вона. — Альбіноси тікали не від мене. Вони тікали від тебе.

Вона подумки охрестила тварюку «Костерогом» — за кістяну броню і смертоносні роги. Шпиндрик видав тонкий, жалібний писк — свій справжній, не імітований — і сховався за колесом баггі.

Костерог не став чекати. Він видав оглушливий рев і кинувся вперед. Його швидкість була неймовірною для такої маси. Іві ледь встигла виставити щит. Удар був таким, ніби в неї врізалася вантажівка. Титановий сплав прогнувся, а її відкинуло на кілька метрів. Вона гепнулася на пісок, і в ту ж мить ліве плече пронизав білий, розпечений біль. Один із рогів тварюки пропоров її комбінезон і шкіру. Тепла, липка кров потекла по руці.

— Сука! — заволала вона, скоріше від люті, ніж від болю.

Вона перекотилася, уникаючи удару масивних лап, і полоснула різаком по передній нозі монстра. Сліпучо-синій струмінь плазми з шипінням вдарив по кістяній броні, залишивши лише чорну, димлячу подряпину. Броня була майже невразливою.

«Не бийся з танком в лоб, Іванко. Будь розумнішою», — знову пролунав у голові голос Сергія.

Треба було тікати. Але не з порожніми руками. Костерог розвернувся для нової атаки. Іві, ризикуючи всім, відстрибнула вбік. Поки монстр проносився повз, вона підскочила до найближчого кактуса, одним рухом різака відтяла величезний шмат соковитої м'якоті і жбурнула його на багажник баггі.

— ВАЛИМО! — закричала вона, стрибаючи за кермо.