Глави 8-11

Глава 8: Заявка на Зорат

Іванка «Іві» Шевчук сиділа в розбитій кабіні «Сокола-7», намагаючись не думати про те, що пухнастий «типу кролик» може повернутися з цілою бандою своїх звукових тролів. Її нагнітач кисню тихо й монотонно гудів — заспокійливий звук, який водночас був і таймером її життя. Батарея показувала 58%, а шлунок вже не просто співав пісні голодного вовка, а влаштовував цілий рок-концерт. Вона знову і знову рилася в уламках, методично перебираючи кожен шматок металу, кожен жмут дротів, сподіваючись знайти хоч щось, що могло б дати їй шанс протриматися на цій клятій, іржавій планеті довше, ніж пару днів.

Під розірваним і зім'ятим сидінням пілота її пальці натрапили на маленьку, пласку металеву коробку, яку явно хтось приховав там навмисно. Вона не належала до стандартного обладнання. Зламавши ще один ніготь, Іві підчепила кришку. Відкривши її, вона ледь не заволала від радості, що межувала з істерикою.

Усередині, акуратно вкладені в м'яку піну, лежали шість енергетичних батончиків. Кожен із них мав горду позначку «Зоряна Січ. Високоенергетичний раціон. Смак: борщ». Поруч із ними стояла невелика пласка пляшка справжнього, земного віскі — «Jack Daniel's». До шийки пляшки було приклеєно складений клаптик паперу. Тремтячими пальцями Іві розгорнула його. На папері були три знайомі почерки:

«Іванко, не здохни там, будь ласка. Батончики — щоб не довелося жерти місцевий пісок. Віскарь — щоб згадати нас і випити за перемогу. Вертайся, сестро. Ми чекаємо. Гриша, Олена, Стас.»

— Ох, ви, жуки контрабандні… знаєте, як дістати до самого серця, — пробурмотіла Іві, відчуваючи, як теплий клубок підкочується до горла.

Вона обережно відклала пляшку — це для особливого випадку. Але один батончик розірвала й жадібно вгризлася в нього. Смак, звісно, був далекий від справжнього українського борщу, скоріше нагадував спресовану бурякову тирсу з м'ясним ароматизатором, але енергія, що потекла по її венах, була справжньою. Ніби хтось увімкнув резервний генератор у її виснаженому тілі.
— За вас, друзі, — тихо сказала вона в порожнечу, піднімаючи уявний келих.

Порпаючись далі в тому ж сховку під сидінням, Іві натрапила на ще щось, ретельно загорнуте в захисну, прогумовану тканину. Розкривши пакунок, вона завмерла. Це був прапор України. Синьо-жовтий, злегка потертий на згинах, але абсолютно цілий. Мабуть, це Гриша або хтось із техніків-патріотів заховав його в кораблі, як сюрприз чи талісман.

Іві міцно стиснула щільну тканину в руках, відчуваючи, як у грудях розливається несподіване, потужне тепло. Вона згадала Сергія. Він завжди носив маленький, згорнутий прапорець у кишені свого бронежилета, коли йшов на бойові завдання проти орків. «Це не просто тканина, Іванко, — казав він їй колись. — Це наш дух. Це все, за що ми б'ємося. Це символ того, що ми тут, ми є і нас не зламати».

— Гаразд, брате, — прошепотіла вона, підводячись на ноги. — Давай зробимо це по-нашому.

Іві вибралася з розбитого корабля, тримаючи прапор, як найцінніший скарб. Червоний пісок Зорату хрустів під її черевиками, а брудно-оранжеве небо гуділо від вітру. Вона знайшла довгий, міцний шматок металевої арматури, що стирчав з уламків, і, доклавши зусиль, надійно встромила його в пісок. Потім, обережно, ніби виконуючи священний ритуал, прикріпила до нього прапор.

Синьо-жовті кольори яскравою, зухвалою плямою замайоріли на тлі чужого, ворожого пейзажу. Це був виклик. Виклик усім місцевим тварюкам, цій пустелі і самій долі. Іві активувала браслет-журнал і почала запис, її голос звучав твердо й упевнено:

— День перший, Зорат. Іванка Шевчук, біоінженер «Зоряної Січі». Офіційно заявляю: ця ділянка планети відтепер є суверенною територією України. Хай тільки спробують забрати.

Вона пирхнула, а потім, підкоряючись раптовому пориву, почала співати. Спочатку тихо, потім все голосніше й голосніше:
— Ще не вмерла України ні слава, ні воля…

Її голос, хрипкий від пилу й розрідженого повітря, летів над червоною пустелею. Вона співала, тримаючи руку на серці. У пам’яті спливали спогади: Київ, де вона, ще зовсім юна, стояла з Сергієм на Майдані і співала Гімн разом із тисячами людей; Марс, де друзі бажали їй удачі, піднявши келихи з гидотним синтетичним пивом. Вона доспівала до кінця, відчуваючи, як сльози печуть очі, але не дала їм пролитися. Не час. Не на Зораті.

— …і покажем, що ми, браття, козацького роду! — закінчила вона, рішуче витираючи піт із чола. Іві знову ввімкнула запис. — Запис для історії: Іванка Шевчук, перша людина на Зораті, щойно встановила прапор України. Це офіційно — колонізація почалася. Якщо якась місцева тварюка спробує його зняти, я їй плазмовим різаком сраку пропалю. І, до речі, Гришо, Олено, Стасе — ваш віскар я вип'ю, коли буде справді позитивна нагода. Кінець звіту.

Вона довго дивилася на прапор, що гордо тріпотів на вітрі, і відчувала, як у грудях розливається не просто гордість, а щось більше. Відчуття причетності. Відчуття дому, навіть за тринадцять світлових років від нього.

Зорат був пеклом, але вона, Іванка Шевчук, щойно заявила на нього права. Для України. Для Сергія. І для себе.

Повернувшись до корабля, Іві дбайливо поклала коробку з батончиками й віскі біля нагнітача кисню — її скарби виживання. Попереду ще до біса роботи: знайти воду, розібратися з пухнастими тролями і, можливо, якось вижити, щоб розповісти цю історію. Але тепер, з прапором за спиною і пляшкою віскі в запасі, вона відчувала себе трохи менш самотньою на цій клятій планеті.

— Ну, Зорат, — пробурмотіла вона, дивлячись на помаранчеве небо. — Давай пограємо. Але тепер — за моїми правилами.

Глава 9: Ремонт і розвідка

Іванка «Іві» Шевчук сиділа навпочіпки перед портативним генератором, який все ще героїчно затикав діру в корпусі «Сокола-7». Ця масивна залізяка, яка врятувала її від миттєвої смерті, зараз виглядала, як пацієнт на операційному столі: обгоріла, погнута, з розтрощеною панеллю керування. Без нього її нагнітач кисню скоро перетвориться на марний шматок пластику, а вона сама — на ще один експонат у великому музеї зоратського піску.