Глави 4-7

Глава 4: Відлік до Зорат

Марсіанська база «Прометей», кратер Гейла. Тиждень до старту.

Іванка «Іві» Шевчук стояла посеред величезного, гулкого ангара, де техніки в засмальцьованих комбінезонах гуділи, як бджолиний рій, навколо її корабля — «Сокола-7». Цей одномісний розвідувальний апарат, пофарбований у стерильно-білий колір «Зоряної Січі», виглядав, як щось середнє між агресивним винищувачем і витонченою науковою лабораторією. Але Іві знала правду. Його серце, експериментальний гіпердвигун, було або її квитком до зірок, або прямим рейсом до пекла, без зворотного квитка. Вона поправила свій робочий комбінезон, який вже, здавалося, назавжди просочився всепроникаючим марсіанським пилом, і пробурмотіла собі під ніс:

— Я вляпалась в таку хрінь, що мене навіть не нудить. Мене вже вивернуло навиворіт.

— Іванко, не наганяй жуті, — кинув Гриша, її давній друг і найкращий технік на базі. Він виліз з-під корабля, тримаючи в руці величезний гайковий ключ. Його обличчя було вкрите шаром мастила, але усмішка, як завжди, сяяла ширше за каньйон Марінер. — Ми тут усе перевірили тричі. Ну, майже все. Двигун — це, звісно, лотерея. Але ти ж у нас любиш ризик, ні?

— Ризик? — Іві зневажливо пирхнула, копнувши ногою шматок ізоляційної піни, що валявся на підлозі. — Гришо, я біоінженерка, а не космічна камікадзе. Це вашій хваленій «Січі» захотілося погратися в «полетіти нахрін у невідомість, авось пронесе». А я просто під руку попалася.

Підготовка була справжнім пеклом. Кожен день — години в симуляторах виживання, де Іві вчилася дихати через нагнітач кисню, доки легені не починали боліти; лагодити складне обладнання одним лише мультитулом; і, головне, не панікувати, коли датчики показували критичне падіння температури до мінус п'ятдесяти чи стрибок радіації. Її тренери, суворі ветерани позасистемних місій «Зоряної Січі» з обличчями, висіченими з марсіанського каменю, ганяли її, як новобранця. Але Іві не була з тих, хто мовчки ковтає. Вона кусалася у відповідь. Одного разу вона так вилаяла інструктора за глючний симулятор, що той, здоровий чолов'яга, аж почервонів, а Гриша потім тиждень ходив по базі, повторюючи її коронну фразу: «Якщо твій симулятор так глючить, то ти не інструктор, а натуральний довбограй, запрограмований на імітацію корисної діяльності!»

Поза тренуваннями Іві намагалася не думати про те, що може не повернутися. Зорат був не просто планетою. Це був виклик, який міг її зламати. У такі моменти вона згадувала Сергія. Її брата, який пішов на війну з орками і не повернувся. «Не бійся, Іванко, — казав він їй колись. — Страх — це для тих, хто не знає, за що б’ється». Вона знала. Вона билася за його мрію — і за свою. За шанс не просто існувати, а залишити слід у Всесвіті.

За день до старту Іві зібрала найближчих друзів у тій самій гучній кафешці. Гриша, технік із золотими руками. Олена, біохімікиня, яка завжди витягувала її на марсіанські пробіжки під куполом. І Стас, пілот вантажного човника, який постійно жартував, що Іві вкраде його роботу, бо вона єдина, хто лається гучніше за двигуни його «Баржі». Вони сиділи за столом, заваленим синтетичними бургерами і пінистим пивом, яке смакувало, як розведений спирт зі смолою.

— Іванко, ти ж розумієш, що це чисте божевілля? — Олена підняла брову, тримаючи свій келих. Її погляд був серйозним. — Одна. На незвіданій планеті. З двигуном, який може рвонути, як передноворічний феєрверк?

— Ага, — Іві криво всміхнулася, але очі залишалися серйозними. — Але хтось же мусить бути першим. І якщо не я, то хто? Ти, Лєно, побіжиш по Зорату у своїх модних кросівках?

Усі засміялися, але сміх був нервовим, натягнутим. Гриша підняв свій келих.
— За Іві! Яка дасть причухана всім зоратським тварюкам і повернеться, щоб розповісти, як вони верещали!

— І за Сергія, — тихо, майже пошепки, додала Іві, і всі на мить замовкли. Вона підняла свій келих, відчуваючи, як знайомий клубок стискається в горлі. — Щоб він пишався.

Наступного ранку космодром «Прометея» гудів від передстартової метушні. «Сокіл-7» стояв на стартовій платформі — блискучий, білосніжний і зловісний, ніби знав, що несе її в невідомість. Іві, вже у скафандрі, востаннє обійняла друзів. Гриша, обіймаючи її, шепнув на вухо: «Вертайся, Іванко. Без тебе тут буде занадто нудно і правильно». Олена просто міцно стисла її руку, і в цьому жесті було більше слів, ніж у будь-якій промові. А Стас, як завжди, кинув жарт, щоб приховати хвилювання: «Не роздовбай корабель, він мені ще знадобиться. Може, на металобрухт здам».

Іві залізла в тісну кабіну. Запах нового пластику й електроніки. Вона пристебнулася, перевірила нагнітач кисню, мультитул, фільтр для води. Потім звично пирхнула: «Пофіг, розберуся».
Двигуни загуділи, піднімаючи вихори червоного марсіанського пилу. Вона увімкнула зв'язок із центром керування.

— «Сокіл-7», готова до старту, — сказала вона, і її голос у шоломі пролунав дивно рівно. Серце калатало, як божевільне. — Якщо ця хрінь рвоне, передайте «Зоряній Січі», що я їх і з того світу дістану.

У навушниках пролунав спокійний голос Вольфа:
— Удачі, Шевчук. Зорат чекає.

Корабель здригнувся, і Іві відчула, як гравітація відпускає її, втискаючи в крісло. Марс, її червоний, пильний дім останніх років, швидко зменшувався в ілюмінаторі, перетворюючись на помаранчеву кульку. Попереду була лише оксамитова темрява космосу. І десь там, за тринадцять світлових років, на неї чекав Зорат — планета, яка або зробить її легендою, або зітре в порох.

— Ну, брате, — прошепотіла вона, дивлячись на зірки, ніби Сергій міг її почути. — Поїхали. Влаштуємо їм феєрверк.

Глава 5: Пухнастий обман

Іві стояла біля пролому в корпусі «Сокола-7», вчепившись у плазмовий різак так, ніби це був її єдиний квиток до життя. Важкий щит з обшивки корабля відтягував ліву руку, а серце калатало в грудях, як шалений барабанщик, що збився з ритму. Воно хотіло вистрибнути й утекти кудись подалі з цього клятого, іржавого Зорату. Скрегіт за скелею звучав, як повноцінний оркестр пекла: металеве шкрябання, що переходило в низькочастотне шипіння. Було відчуття, ніби щось величезне й голодне готується зробити з неї свій перший сніданок на цій планеті.