Пролог та глави 1, 2, 3

Пролог:

За два місяці до падіння на Зорат.
Штаб-квартира «Зоряної Січі», База «Прометей», Марс.

Повітря в кабінеті Максима Вольфа було відфільтрованим, стерильним і позбавленим будь-якого запаху, крім ледь вловимого аромату влади. За панорамним вікном, міцним, як стіна бункера, вирувала чергова марсіанська пилова буря — мовчазна, червона завіса, що ховала понівечений кратер Гейла. Але Вольфа це не цікавило. Його погляд був прикутий до голографічного файлу, що висів у повітрі перед ним.

ДОСЬЄ: ШЕВЧУК, ІВАНКА "ІВІ" ОЛЕКСАНДРІВНА.
БІОІНЖЕНЕР, ДОКТОР КСЕНОБІОЛОГІЇ.
IQ: 158.
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПРОФІЛЬ: Висока адаптивність, виняткова здатність до імпровізації в екстремальних умовах, схильність до непокори, низький поріг терпимості до бюрократії та визнаних авторитетів.
ОСОБЛИВІ ВІДМІТКИ: Базова військова підготовка (курс виживання), спадкова впертість (прим. психолога). Синдром втрати. Загострене почуття справедливості.

Вольф провів пальцем по повітрю, прокручуючи файл. Його обличчя, гладке і непроникне, як поверхня астероїда, не виражало жодних емоцій. Він не шукав ідеального кандидата. Ідеальні кандидати були передбачуваними, вони діяли за протоколом. Йому потрібен був не ідеальний кандидат. Йому потрібна була Іванка Шевчук. Йому потрібна була ця, як висловився один із його підлеглих, «наукова бомба з годинниковим механізмом».

Він торкнувся іконки відеоархіву. Голограма змінилася, і кабінет наповнився звуками, яких на Марсі не існувало: співом птахів, шелестом листя і теплим, живим сміхом.

Земля. Сім років тому. Старий військовий полігон під Києвом.
Шістнадцятирічна Іванка, худа, кутаста, з вогнем в очах, намагалася розібрати застарілий автомат, який постійно клинув. Поруч, спираючись на іржавий БТР, стояв її старший брат Сергій у вицвілому камуфляжі. Він був живий. Його обличчя, ще не пооране війною, світилося широкою, безтурботною усмішкою.

— Ну, що, професорко, не піддається твоїй науковій логіці цей шматок заліза? — глузував він, кидаючи їй порожню гільзу.

— Та йди ти, хрін моржовий, — пробурмотіла вона, вкотре намагаючись витягнути затвор. — Я тобі зараз таку біохімічну формулу виведу, що ця залізяка сама розкладеться на молекули від сорому.

Сергій голосно розреготався. Його сміх був таким справжнім, таким заразливим. Він підійшов, сів поруч і легко, одним відпрацьованим рухом, виправив те, з чим вона боролася останні п'ятнадцять хвилин.

— Знаєш, сестричко, в чому різниця між вченим і солдатом? — запитав він, стаючи серйозним. Іванка підняла на нього свої колючі, допитливі очі. — Вчений може дозволити собі помилитися. Зробити неправильні розрахунки, почати експеримент заново. Солдат — ні. У нього немає кнопки "Перезавантажити". Але іноді, — він подивився їй прямо у вічі, — іноді, щоб вижити там, де, здавалося б, вижити неможливо, треба бути трохи і тим, і іншим. Думати, як вчений, але діяти, як солдат. І мати залізні яйця.

Вона пирхнула, але його слова врізалися їй у пам’ять. Це був останній урок, який він дав їй перед тим, як відправитися на ту кляту війну.

Голограма завмерла на усміхненому обличчі Сергія.
Вольф вимкнув запис. Спів птахів зник. У кабінеті знову запанувала стерильна тиша Марса.
Він знайшов те, що шукав. Не просто знання, не просто навички. Він шукав мотивацію, що була сильнішою за страх смерті. І він її знайшов. Іванка Шевчук, яка втратила брата, яка ненавиділа поразки і правила, була ідеальною. Вона була тією, хто, опинившись на краю пекла, не почне молитися чи кликати на допомогу. Вона почне лаятися, плюватиме в обличчя долі і спробує розібрати це пекло на запчастини, щоб збудувати з них щось своє.

Він не просто відправляв її на розвідку. Він кидав її, як камінь, у глибоке, темне озеро, щоб подивитися, які кола підуть по воді. Він знав, що експериментальний двигун «Сокола-7» — це лотерея. Імовірність катастрофи — більше 60%. Але це не мало значення. Навіть якщо вона розіб'ється, бортові самописці, якщо виживуть, зберуть унікальні дані про атмосферу. Але якщо вона виживе…
Якщо ця жінка з вогнем в очах і болем у серці виживе, вона дасть їм Зорат на блюдечку. Або рознесе його до біса. Обидва варіанти були по-своєму цікавими.
Вольф закрив файл. З вікна на нього дивилася мовчазна, червона пустеля. Пуста. Мертва. Як і цей кабінет.
— Підготувати «Сокіл-7», — сказав він у тишу, і його голос пролунав у динаміках внутрішнього зв'язку. — Кандидат знайдений.

Глава 1: Падіння на Зорат

Пил.

Пил, курва, скрізь. Дрібний, їдкий, з металевим присмаком і ледь вловимим запахом озону, ніби десь поруч щойно вдарила блискавка. Він забивався в ніс, осідав на віях, скрипів на зубах. Іванка "Іві" Шевчук закашлялася, і цей сухий, роздираючий кашель відлунням прокотився по розтрощеній кабіні. Горло дерло, ніби вона спробувала проковтнути жменю наждачного паперу.

Свідомість поверталася повільно, неохоче, тягнучи за собою тупий, пульсуючий біль у скронях. Голова гуділа, ніби по черепу проїхався вантажний потяг, а потім дав задній хід, щоб переїхати ще раз. Таке бувало лише раз у житті — після тижневого марафону в якомусь підвальному барі на Подолі, коли вона святкувала захист дисертації. Але зараз замість запаху крафтового пива та дешевих сигарет у повітрі висів сморід паленого пластику, перегрітого металу і її власного страху.

Перед очима миготіли червоні спалахи аварійного освітлення, вириваючи з напівтемряви химерні, поламані тіні. Вона лежала на підлозі. Точніше, на тому, що колись було підлогою її гордості — науково-дослідного модуля "Сокіл-7". Тепер це була просто понівечена купа металобрухту, розмазана по поверхні планети Зорат, як недбало кинуте масло по гарячому тосту.

«Курва, Іві, ти вляпалася», — прохрипіла вона, і власний голос здався чужим.