Здійснення мрій

                                                                                                     
Я - Джеймі, але мама зве мене дурником. Це не через те, що вона бачить в мені батька, який нас покинув, а через мою, як мама каже, дурнувату мрію. Моя мрія - це подорож до зірок. Вони так і манять мене, зачаровую мерехтінням і сяйвом. Дивлюся на зірки, а вони ніби посміхаються у відповідь.
Не те, щоб люди не літали у космос, вони навіть облаштували декілька планет для життя. Зараз люди звикли до космосу, вони літають туди, як у сусідню країну. 
Ви запитаєте, чому мрія п'ятнадцятирічного хлопця є й досі мрією, коли тут такі можливості? А все тому, що це дуже дорого і не кожен може собі дозволити таку подорож. Особливо дорогими є квитки до дальніх планет та сусідніх галактик. Зокрема, для нас із мамою це нереальна сума. 
Але все змінилося якось раптово... Був звичайний будній день. Людей на вулиці було не так багато, чимало землян розселилися по інших планетах і Земля трохи спорожніла. Життя там було комфортнішим завдяки потужній модернізації. Це як на Землі жителі села прагнули переїхати до міста.
Не поспішаючи, плентався я до дому з думкою, що ж мама приготувала на обід. Знову ці макарони чи, може, ще й підливу зі старого м'яса. Наша маленька сім'я не розкошувала. 
Раптом побачив, як чоловік середніх років у сірому діловому костюмі, нервово махаючи рукою, розмовляючи по телефону. Другою рукою він тримав повідок, з якого весь час намагався зірватися кудлатий песик із довгими кумедними вухами.
- Так, я зараз приїду в офіс. Відлучився, щоб відвезти свого собаку до ветеринара. Зараз дам йому ліки і повернуся, - голосно говорив чоловік у слухавку. – Але, пане директоре, я не можу так швидко… Собака… Так, зрозумів. Зараз буду.
Він сховав телефон у кишеню і сумно звернувся до песика.
- От як нам бути, Пухнастику?
- Я можу вам допомогти, - якось саме вирвалося у мене. - Погуляю з вашим Пухнастиком, дам йому потрібні ліки. Я тут неподалік живу. А ввечері приведу його вам. Ви тільки розкажіть, що треба робити.
Чоловік у костюмі спочатку подивився на мене здивавано, а потім полегшено посміхнувся.
- А це – варіант. 
Догляд за Пухнастиком мене зовсім не обтяжив, ми весело провели час. Не встиг зогледітися, як вже звечоріло. Я відвів собаку його господару.
-Мене звати Нік. Ти добряче мене сьогодні виручив, - сказав він. – А знаєш що, юначе? Я тобі пропоную підробіток – щодня гуляти із Пухнастиком. Ну як, згода?
Я погодився із задоволенням. Почувався майже дорослим, адже зможу заробляти хоч якісь гроші і допомагати мамі.
Але справи пішли краще, ніж я міг собі уявити. Мені почали пропонувати гуляти з їх собаками і інші власники чотирилапих. Така робота мені подобалася, адже я люблю собак і спілкування з ними в радість. Мабуть, у майбутньому стану кінологом. Або ветеринаром. Ще подумаю.
Через три роки у мене вже була потрібна сума. Але все не так просто. Якщо я полечу то... То не  знаю, чи зможу повернутися. На кого я ж покину матір?   Думки з'їдали мене живцем.  Я хочу і, нарешті, можу, але....     
За порадою пішов до мами. Прийшов, а з чого почати  - не знаю.
-Мам, як мені бути?
- Що сталося, сину?
- Моя мрія... Вона реальна, у мене є кошти, але я не знаю. як бути, як можу тебе залишити?
-Дурнику, я не пропаду, не будь, як я. Якщо можеш звідси виїхати - їдь, якщо є шанс тобі жити краще - живи.
Кажучи правду, я плакав в неї на плечі. як маленький. Ну серйозно, хто у вісімнадцять ридає в мами на плечі?
Я думав ще тиждень, і вирішив, що полечу, зароблю там грошей і перевезу матір.
Зібравши речі  і придбавши квиток, попрощався з мамою.
І ось мить, яку чекав усе життя. Корабель, відкритий космос і вони.... Зорі.
Сучасні космічні апарати дуже швидкі. Уже через якихось  півгодини з динаміків почувся голос.
-Шановні пасажири, просимо пристебнути ваші ремені, відлік до посадки розпочато.
-10...
-9...
-8...
Від хвилювання я заплющив очі.
-3...
-2... 
-1...
Ми приземлилися. Точніше, сіли, це ж не Земля.
Я довго уявляв, як  там гарно, як цвітуть неймовірно красиві неземні рослини, які там краєвиди і тварини. Цікаво, а собаки там є?
Та побачене мене шокувало. Однотипні сірі багатоповерхівки з дзеркалами-вікнами, дороги і транспорт. І – все. У голові промайнуло: «Що це в біса таке?»
Не хотілося засмучуватися одразу, тому я заспокоював себе, як міг.
Мені потрібно було знайти, де переночувати. Гадав, що спитати в людей була хороша ідея, поки не зробив це.
-Добридень, пане, чи не підкажите, де тут якийсь хостел?
-.....
Що з ним? Добре, запитаю у  жінки, може, вона - нормальна.
-Добрий день, не підкажете, де тут хостел?
-....
Вона мовчки вказала на якийсь будинок і пішла далі.
Я не міг збагнути, що коїться, проте попрямував у вказаному жінкою напрямку.
Через декілька хвилин вгледів вивіску хостелу. Зайшовши у приміщення, що більше нагадувало склеп, ніж житло, побачив за стійкою чоловіка.
-Доброго дня, пане, чи є у вас вільні місця?
-Є, там ціни, - знехотя вказав на стіну.
-Дякую.
Подумавши і порахувавши в голові вміст свого гаманця, вибрав прайс лише зі сніданком.
Чоловік мовчки кинув мені ключ від номеру і буркнув:
-Туди.
-Ага.

Я й не помітив, як сам почав ось так односкладно відповідати. 
Зайшовши у номер, відразу відхилив ролети, щоб подивитися на вид із вікна – будинки, дороги і машини. Все було модернізоване, сучасне, але якесь холодне і непривітне.
Я розклав свої речі і пішов прогулятися містом. Люди, і старші, і молодші, снуючи вулицями, навіть не звертали уваги один на одного. Розумію, витріщятися на інших не варто. Але тут зовсім про інше. Тут панувала цілковита байдужість. Знаєте, навіть у парку я не побачив жодного дерева і жодної тварини. У них тут немає собак? Довкола лише асфальт, будівлі, великі екрани з рекламою побутової техніки, що обіцяє зробити життя ще комфортнішим. До речі, навіть музика ніде не звучала.
Чим довше я блукав вулицями, тим більше почував себе самотнім. 
Вже вечоріло, коли я піднявся на невелику гору, що нагадувала пустир. Нічого… навіть трави немає. Все сіре. Глянув униз, велике місто було, наче на долоні. Електрика добре освічувала вулиці, транспорт справно працював, місто сяяло чистотою, навіть якоюсь стерильністю. І запах був такий же. Звуки, що долітати сюди, були якісь лише «механічні» - без звичної для Землі міської метушні, сміху, та й навіть без сварок, які, хоч і дошкуляли, але показували щирі емоції.
Я підняв голову доверху. На небі висіли великі і дрібні зорі, а також два місяці. Те,  що їх було два – це вже дивно, але вони були ще й різних кольорів. Один – синій, а інший – червоного кольору, що переливався у фіолетовий.
 Я знов почав відчувати себе живим. Сум потроху розвіявся і мені згадався мамин голос.
Що вона там робить? Я ж її опора і  радість.  Обличчям збігла сльоза. Чого це я? Сумую... ЧУЄШ, МАМО, Я СУМУЮ!!! Крик на повну горлянку допоміг себе опанувати.
Вже потрібно було повертатися. Через півгодини я дійшов до будівлі, де мешкав.
Прийнявши душ, влігся у ліжко і одразу заснув. День був виснажливим.
Наступного дня мені потрібно було знайти якусь роботу.
Я вирішив запитати у єдиної людини, яка зі мною розмовляє.
-Доброго дня, - звертаюсь до чоловіка, який дав ключі від кімнати.
- І тобі не хворіти,- відповів він байдужим голосом.
-Чи не знаєте, де тут можна знайти роботу?
-У кав'ярню навпроти потрібен офіціант. Підеш? Більшу частину роботи виконують роботизовані машини, тому тобі там буде не важко.
- Дякую за допомогу.
- Ага, вали вже.
У кав'ярні було чимало людей. Майже всі столики зайняті. Всі, майже, як один, відвідувачі пили каву, втупишись в екрани своїх телефонів. Навіть ті, хто сидів біля вікна. Хоча, що було там розглядати?!  Кав'ярня була такою ж сірою, як і все навкруги. 
В очі кинувся офіціант.
-Добрий день, мені потрібний директор.
- Зачекайте хвилину,- монотонно промовив офіціант і почовгав у двері збоку.
Через хвилину вийшов з суворим на вигляд чоловіком.
-Ти хто такий,- запитав вусатий чоловік.
- Я від Вільяма,  з приводу роботи.
-А, так. Тоді знайомся із правилами і обов'язками. Завтра твій перший робочий день.
Мені видали декілька аркушів А4 з правилами.
Правила були звичайні: не грубити клієнтам, клієнт завжди правий і все у тому ж дусі. 
Наступного дня я почав працювати. Все було гаразд, я приходив туди о восьмій і йшов після останнього клієнта. Хоча відвідувачі не засиджувалися, випивали свою каву, переважно мовчки, і йшли.
Так пройшов місяць. Ця сіра млявість і байдужість давила на мене, але я продовжував працювати, щоб привезти
сюди маму, адже життя з точки зору комфорту було тут набагато легшим, ніж на Землі. Значну частину роботи виконували роботу. Вони працювали на виробництві, готували їжу, виконували важку роботу. Здавалося б, живи та радій. Але радіти, власне, було мало чому. На Землі я мав можливість насолоджуватися красою природи, слухати спів пташок, навіть дощ любив. Скоро Різдво. Але тут не ставлять ялинку. Тут немає й душі…
Я вже не був впевнений, що хочу тут жити і привезти сюди маму.
Але одного дня у двері кав'ярні зайшла дівчина. На ній була червона сукня в горошок, на тонкій шиї висів яскравий бант, а її біле волосся так і звивались, наче маленькі змійки. Дівчина привітно посміхнулася. «Мабуть, вона приїхала на планету недавно», - подумав я.
Дівчина знову посміхнулася. Лишенько,  ЩО ЦЕ ЗІ МНОЮ? Серце шалено забилося.
-Доброго дня, панно, чого бажаєте?, - намагався не показувати своє збентеження. 
-Добрий день, можнаю будь ласка, круасан з шинкою і каву, - вона мені посміхалася.
Яка в неї чарівна посмішка. Я поніс їй замовленя і, набравшись сміливості, запитав номер телефону.
Вона ще раз посміхнулася і протягнула мені папірець з номером. Через декілька тижнів ми почали зустрічатися. Сірі дні зникали у її посмішці. Так проходили тижні, місяці. Джесіка стала моїм сенсом життя. Весь свій вільний час я присвячував їй. Щоправда, інколи вечорами ходив на гору і дивився на зоряне небо. Зорі манили мене. Це було єдине, що не давало цій навколишній  штучності поглинути мене. 
Джесіка спочатку завжди ходила на гору зі мною. Потім - все рідше. 
А далі це прокляте холодне місто зіпсувало і її. Я не відрразу зрозумів, що щось змінилося у коханій. Але посмішка все рідше стала з'являлася на її обличчі. Пройшло ще трохи часу і Джесіка стала байдужою й до мене.
Серце не витримувало. Я не міг більше так жити. Збагнув, що хочу до дому. 
Зібравши речі, я придбав квиток на Землю. 
Виліт через п'ять годин. Я вирішив відвідати гору, з якої все й почалося. Удень це місто видавалося ще сірішим і бездушнішим. 
- ПРОЩАВАЙ, МІСТО РОБОТІВ, Я ЛЮДИНА, І Я ЇДУ ДОДОМУ.
Приземлившись, я відчув неймовірну легкість. Легкий морозний вітерець  доніс аромат свіжої випічки. Аж у носі залоскотало. Пухкий сніжок притрусив дерева. Коли я проходив під одним з них, на гіллю вмостилася пташка. Сніг почав падати мені просто на обличчя. Як же ж добре. 
Неподалік у сніжки гралася дітвора, їх голоси і сміх розносилися вулицею. І тут щось торкнулося моєї ноги. Чорними круглими оченятками на мене дивився песик. Я голосно, не хвилюючись, що про мене подумають, засміявся. 
Дорогою додому купив ялинку. Скоро ж Різдво. 
Тихо постукав у двері. Тиша.
-Іду. Хто там?- нарешті я почув голос матері.
Таких  міцних обіймів я давно не відчував.
-Сину, любий, це ти! Ти повернувся.
-Так, мамо, я повернувся, - щоками пробігли гарячі,солоні сльози.
Мама так постаріла і схудла, що було боляче на неї дивитися. 
Через декілька днів я придбав чудову трьохкімнатну квартиру для нас з мамою. Єдиний плюс тієї планети, що платять там непогано, але я не проміняю справжнє життя на гроші. З вікна моєї кімнати видно парк. А до гілки дерева, що росте неподалі, навіть можу дотягнутися рукою.
Учора влаштувався на роботу помічником ветеринара. Вирішив здобувати цю професію, щоб лікувати тварин. Ще на далекій планеті, я зрозумів, як важливо берегти природу. У ній душа нашої Землі. 
У вихіднні сідаю на велосипед і їду за місто – у ліс, до річки. Інколи затримуюся там до пізнього вечора. І тоді на небі з'являються зірки. Вони так само зачаровують мене своїм мерехтінням і сяйвом. Але тепер я усвідомлюю цінність свого дому – Землі.